Катехизм Католицької Церкви про таїнство Подружжя

1601 «Подружній союз, у якому чоловік і жінка встановлюють спільноту на все життя, спрямований своїм природним характером для добра подружжя і для народжування і виховання дітей: цей союз між охрещеними був піднятий Христом Господом до гідності таїнства» (Кодекс канонічного права, кан. 1055, § 1.).

І. Подружжя в Божому задумі
3359

1602   Святе Письмо розпочинається створенням чоловіка і жінки на образ і подобу Божу (Пор. Бут. І, 26-27.) і завершується видінням «шлюбу Агнця» (Од. 19,7.9). Від початку до кінця Письмо говорить про подружжя і його «таїнство», про його установлення і значення, яке Бог дав йому, про його початок і мету, про різні способи здійснення його впродовж історії спасіння, про його труднощі, що виникають із гріха та відновлення його «у Господі» (1 Кор. 7,39), у Новому Союзі Христа і Церкви (Пор. Еф. 5, 31-32.).

Детальніше...

Катехизм Католицької Церкви про таїнство Єлеопомазання

1499 «Священним помазанням хворих і молитвою пресвітерів уся Церква доручає хворих Господеві, терплячому і прославленому, щоб дав їм полегшення і спас їх; більше того, закликає їх, щоб, злучившись добровільно зі страстями і смертю Христовою, таким способом причинялись для добра Божого Народу» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 11.).

І. Основи таїнства Єлеопомазання в Ікономії спасіння


Хвороби в житті людини


1500    Хвороба і біль завжди належали до найважчих проблем, які випробовують людське життя. У хворобі людина пізнає своє безсилля, свою обмеженість і свою конечність. Будь-яка хвороба може привести нас до смерті.

1501    Хвороба може вести до тривоги, до замкнення в самому собі, часом навіть до розпуки і бунту проти Бога. Але вона також може зробити людину зрілішою, допомогти їй пізнати   те, що не є істотним у житті, щоб звернутися до того, що є істотним. Дуже часто хвороба спонукує шукати Бога і вернутися до Нього.

Хвороба перед Богом


1502    Людина в Старому Завіті переживає свою хворобу перед Богом. Саме перед Богом вона виливає свої скарги на хворобу (Пор. Пс. 38.) і від Нього — Господаря життя і смерті — благає оздоровлення (Пор. Пс. 6,3; Іс. 38.). Хвороба стає дорогою навернення (Пор. Пс. 38, 5; 39, 9. 12.), а Боже прощення є початком оздоровлення (Пор. Пс. 32, 5; 107, 20; Мр. 2, 5-12.). Ізраїль пізнає з досвіду, що хвороба таємничим способом пов'язана з гріхом і злом і що вірність Богові, згідно з Його законом, повертає життя: «Я бо Господь, твій цілитель» (Вих. 15,26). Пророк провіщає, що страждання може мати значення відкуплення за гріхи інших (Пор. Іс. 53, 11.). Врешті Ісая звіщає, що Бог наведе на Сіон такі часи, коли простить йому кожну провину і вилікує кожну хворобу (Пор. Іс. 33, 24.).


Христос – лікар


1503    Співчуття Христа до хворих і Його численні оздоровлення всіляких недужих (Пор. Мт. 4, 24.) є виразною ознакою того, що «Бог навідався до народу Свого» (Лк. 7,16) і що Царство Боже близьке. Ісус не лише має силу оздоровлювати, а й .прощати гріхи (Пор. Мр. 2, 5-12): Він прийшов зцілити всю людину - душу й тіло; Він - лікар, якого хворі потребують (Пор. Мр. 2, 17.). Його співчуття до тих, хто страждає, сягає так далеко, що Він ототожнює Себе з ними: «Я був хворий, і ви навідались до мене» (Мт. 25,36). Його особлива любов до недужих не перестала впродовж віків збуджувати особливу увагу християн до всіх тих, що страждають тілом і душею. Ця любов лежить в основі невтомних зусиль для полегшення їхньої долі.

1504    Часто Ісус вимагає від хворих віри (Пор. Мр. 5, 34. 36; 9, 23.). Щоб оздоровити, Він користується різними знаками: слиною і покладенням рук (Пор. Мр. 7, 32-36; 8, 22-25) накладенням болота і обмиванням (Пор. Iв. 9,6-15.) Недужі намагаються доторкнутися до Нього (Пор. Мр. З, 10; 6, 56.), «бо сила виходила з Нього й усіх оздоровляла» (Лк. 6,19). Таким чином, у святих таїнствах Христос продовжує «торкатися» до нас, щоб оздоровити нас.
1505    Зворушений стількома стражданнями, Христос не тільки дозволяє, щоб вірні торкалися до Нього, а й робить Своїми їхні недуги: «Він узяв наші недуги й поніс наші хвороби» (Мт. 8,17; Пор. Іс. 53, 4.) Він не оздоровив усіх недужих. Його оздоровлення були знаками приходу Царства Божого. Вони звіщали глибше оздоровлення - перемогу над гріхом і смертю через Його Пасху. На Хресті Христос узяв на Себе увесь тягар зла (Пор. Іс. 53, 4-6.) і забрав «гріх світу» (Iв. 1,29), якого недуга є лише наслідком. Своїм терпінням і смертю на Хресті Христос надав нового змісту стражданню: віднині воно може уподібнити нас до Нього і з'єднати нас із Його спасенними страстями.

«Зціляйте недужих...»


1506    Христос закликає Своїх учнів іти за Ним, кожен узявши Свого Хреста (Пор. Мт. 10, 38.). Ідучи за Ним, вони здобувають нове бачення недуги та недужих. Ісус єднає їх зі Своїм життям убогості і служіння. Він дає їм участь у Своїй місії співчуття й оздоровлення: «Вони, вийшовши, проповідували покаяння і виганяли численних бісів, а й намащували олією чимало хворих та оздоровляли» (Мр. 6,12-13).

1507    Воскреслий Господь поновлює це посланництво («Ім'ям Моїм [...] на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16,17-18) і підтверджує його знаками, які Церква чинить, закликаючи  Його  Ім'я (Пор. Ді. 9, 34; 14,3.).  Такі  знаки  особливим  чином виявляють, що Ісус справді є «Богом, Який спасає» (Пор. Мт. 1,21; Ді. 4, 12.).
1508    Святий Дух дає декому особливу харизму оздоровлення (Пор. 1 Кор. 12, 9. 28. 30), щоб виявити силу благодаті Воскреслого. Проте навіть найщиріші молитви не призводять до оздоровлення всіх хворіб. Так, святий Павло мусить навчитись від Господа: «Досить тобі Моєї благодаті, бо Моя сила здійснюється в безсиллі» (2 Кор. 12,9), - і що страждання, які має перетерпіти, можуть мати значення: «Я доповняю на Моїм тілі те, чого ще бракує 6І8 скорботам Христовим для Його Тіла, що ним є Церква» (Кол. 1,24).
1509    «Зціляйте недужих!» (Мт. 10,8). Церква отримала від Господа це завдання і намагається його виконувати як своїми турботами про хворих, так і молитвою заступництва, якою вона завжди їх супроводить. Вона вірує в животворну присутність Христа, цілителя душ і тіл. Ця присутність особливо діє через таїнства, насамперед через Євхаристію, Хліб, що дає вічне життя (Пор. Iв. 6, 54. 58.), на зв'язок якого зі здоров'ям тіла вказує св. Павло (Пор. 1 Кор. 11, 30.).
1510    Але апостольська Церква знає особливий обряд для недужих, засвідчений св. Яковом: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних, і хай вони помоляться над ним, намастивши Його олією в ім'я Господнє. І молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5,14-15). Традиція визнала в цьому обряді одне із семи таїнств Церкви (Пор. св. Інокентій 1, Посл. «Si instituta ecclesiastica»: DS 216; Флорентійський Собор; DS 1324-1325; Тридентський Собор: DS 1695-1686; 1716-1717.).
Таїнство хворих

1511    Церква вірує і визнає, що серед семи таїнств існує одне таїнство, спеціально призначене для зміцнення хворих, -Єлеопомазання недужих:

«Це священне намащування хворих було встановлене Господом нашим Христом як правдиве і властиве таїнство Нового Завіту, про яку згадує св. Марко (Пор. Мр. 6, 13.), а рекомендує вірним і проголошує апостол Яків, брат Господа» (Тридентський Собор: DS 1695. Пор. Як. 5, 14-15.).
1512    Як у східній, так і в західній літургійній традиції від давніх часів маємо свідчення про намащування хворих освяченою олією. Упродовж століть намащування хворих дедалі частіше давалося винятково вмираючим. Тому воно отримало назву «останнього намащування». Незважаючи на цей розвиток, у богослуженнях ніколи не переривалась молитва до Господа за те, щоб хворий оздоровився, якщо це допомогло б йому спастися (Пор. Тридентський Собор: DS 1696.).
1513    Апостольська конституція «Sacram Unctionem infirmorum» від 30 листопада 1972 р., після Другого Ватиканського Собору (Пор. II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 73.), встановила, що в римському обряді слід дотримуватися наступного порядку:
«Таїнство Помазання хворих дається небезпечно хворим особам намащуванням чола і рук освяченою олією - оливковою чи іншою рослинною олією - з одноразовим промовлянням слів: «Цим помазанням і Своєю милосердною любов'ю нехай Господь допоможе тобі благодаттю Духа Святого і, відпустивши тобі гріхи, нехай вирятує тебе і полегшить твої страждання». (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 847, § І).

II.     Хто приймає і хто уділяє це таїнство?


У разі важкої недуги...


1514    Єлеопомазання хворих «є не лише таїнством тих, які перебувають у дуже великій небезпеці смерті. Відповідний час для його прийняття, безперечно, є вже і тоді, коли вірному починає загрожувати небезпека смерті через хворобу або старість» (II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 73; пор. Кодекс канонічного права, кан. 1004, § 1; 1005; 1007; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 738.).

1515    Якщо хворий, який отримав Єлеопомазання, одужує, він може знову прийняти це таїнство у разі нової важкої хвороби. Протягом однієї і тієї ж недуги Єлеопомазання може бути знову повторене, якщо хвороба загострюється. Доречно вділити Єлеопомазання хворим перед важливою операцією. Те саме стосується і старших людей, у яких поглиблюється неміч.

«... нехай закличуть вони церковних пресвітерів»


1516 Лише священики (єпископи і пресвітери) можуть уділяти Єлеопомазання хворих (Тридентський Собор: DS 1697; 1719; Кодекс канонічного права, кан. 1003; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 739, § 1.). Обов'язком душпастирів є повчати вірних про користь цього таїнства. Нехай вірні заохочують хворих, щоб ті запрошували священика для прийняття цього таїнства. Хворі повинні приготуватися до його прийняття добрим наставленням, з допомогою свого душпастиря і цілої церковної спільноти, яка повинна огортати хворих своїми молитвами і братньою опікою.


III. Як здійснюється це таїнство?


1517    Як і всі таїнства, Єлеопомазання хворих є спільнотною літургійною відправою (Пор. II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 27.), незважаючи на те, чи вона відбувається в сім'ї, у лікарні або в Церкві, для одного хворого чи для багатьох недужих. Дуже доречно, щоб це таїнство відправлялося під час Євхаристії, яка є спомином Пасхи Господньої. Якщо дозволяють обставини, то відправу цього таїнства може попередити таїнство Покаяння, а за нею йтиме таїнство Євхаристії. Як таїнство Христової Пасхи, Євхаристія завжди повинна бути останнім таїнством земної мандрівки, «напуттям» для «переходу» до вічного життя.

1518    Слово і таїнство утворюють нерозривну цілість. Відправа починається літургією Слова, яку попереджує акт покаяння. Слова Христа і свідчення апостолів збуджують віру недужого і спільноти, щоб просити в Господа сили Його Духа.
1519    Відправа цього таїнства передбачає, головним чином, такі елементи: «церковні пресвітери» (Як. 5,14) покладають -мовчки - руки на хворих; вони моляться над хворими у вірі Церкви (Пор. Як. 5, 15.); це властива епіклеза цього таїнства; відтак вони помазують хворих оливою, освяченою, якщо це можливо, єпископом (це в латинському обряді).
Ці літургійні дії показують благодать, яку це таїнство вділяє хворим.

IV. Наслідки відправи цього таїнства


1520    Особливий дар Святого Духа. Першою благодаттю цього таїнства є благодать зміцнення, миру і відваги в подоланні труднощів, які пов'язані з важкою хворобою або старечою неміччю. Ця благодать є даром Святого Духа, Який відновлює довір'я і віру в Бога і зміцнює проти спокус Лукавого, тобто проти спокус знеохочення і страху перед смертю (Пор. Євр. 2, 15.). Ця допомога Господа силою Його Духа має супроводжувати хворого до оздоровлення душі, а також до оздоровлення тіла, якщо така є Божа воля (Пор. Флорентійський Собор: DS 1325). Окрім того, «як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5,15). (Пор. Тридентський Собор: DS 1717.).

1521    З'єднання зі страстями Христа. Через благодать цього таїнства хворий отримує силу і дар тісно злучитися зі страстями Христа: він певним чином посвячений, щоб нести плоди через уподібнення до спасенних страстей Спасителя. Біль як наслідок первородного гріха набирає нового змісту: він стає участю у Христовому ділі спасіння.
1522    Церковна благодать. Недужі, які приймають це таїнство, «добровільно єднаючись зі страстями і смертю Христа», вносять «свою частку для добра Божого Народу» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 11.). Уділяючи це таїнство, Церква у спільності святих заступається за добро хворого. Хворий же, своєю чергою, благодаттю цього таїнства сприяє освяченню Церкви та благу всіх людей, за яких Церква страждає і жертвує себе через Христа Богові Отцеві.
1523    Приготування до останнього переходу. Якщо таїнство Єлеопомазання хворих вділяється всім, хто страждає від важких хвороб і немочей, воно тим більше повинне вділятися тим, хто набли-жаеіься до кінця життя (Тридентський Собор : DS 1698). Тому його також назвали «таїнством тих, що відходять» (Там само.) Єлеопомазання хворих завершує наше уподібнення до смерті і Воскресіння Христового, яке почалось у Хрещенні. Воно завершує святі намащування протягом усього християнського життя: намащування під час Хрещення витиснуло на нас печать нового життя; намащування під час Миропомазання зміцнило нас для боротьби в цьому житті. Останнє намащування зміцнює кінець нашого земного життя міцним захистом в останній боротьбі перед входом до Дому Отця (Там само: DS 1694.).

V. Передсмертне Причастя - останнє таїнство християнина


1524    Тим, хто покидає це життя, крім Єлеопомазання хворих, Церква уділяє Євхаристію як останнє напуття. Отримане під час переходу до Отця, Причастя Тіла і Крові Христа має особливе значення й особливу важливість. Воно є зародком вічного життя і сили воскресіння, відповідно до слів Господа: «Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п'є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Iв. 6,54). Євхаристія, таїнство померлого і воскреслого Христа, є тоді таїнством переходу від смерті до життя, переходу із цього світу - до Отця (Пор. Iв. 13, 1.).

1525    Таким чином, так, як таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії становлять цілість, названу «таїнствами християнського втаємничення», - так само можна сказати, що Покаяння, Єлеопомазання і Євхаристія наприкінці земного життя християнина «є таїнствами, які готують до Батьківщини», або таїнствами, які завершують земну мандрівку.

КОРОТКО


1526    «Нездужає хтось між; вами? Хай прикличе пресвітерів церковних, і хай вони помоляться над ним, намастивши його олією в ім'я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5,14-15).

1527    Таїнство Єлеопомазанпя хворих має на меті вділити християнинові особливу благодать, коли він має труднощі, пов'язані зі станом важкої хвороби або зі старістю.
1528    Відповідний час для прийняття Єлеопомазання наступає безперечно, тоді, коли християнин перебуває в небезпеці смерті через хворобу або старість.
1529    Щоразу, коли християнин важко хворіє, він може прийняти Єлеопомазання, а також тоді, коли після його прийняття стан погіршується.
1530    Лише священики (пресвітери та єпископи) можуть уділяти таїнство Єлеопомазання хворих; щоб його вділити, вони використовують єлей, освячений єпископом чи, у разі потреби, самим пресвітером.
1531     Суть відправи цього таїнства полягає в помазанні чола і рук хворого (за римським обрядом) або інших частин тіла (на Сході); це помазання супроводжується літургійною молитвою священика, який просить особливої благодаті цього таїнства.
1532    Наслідками особливої благодаті таїнства Єлеопомазання хворих є:
– з 'єднання хворого з терпіннями Христа для свого добра і добра всієї Церкви;
– зміцнення, мир і відвага зносити по-християнськи страждання хвороби або старість;
– прощення гріхів, якщо хворий не зміг його отримати через таїнство Покаяння;
– відновлення здоров 'я, якщо це служить духовному добру; - приготування до переходу у вічне життя.

Катехизм Католицької Церкви про таїнство Миропомазання

1285    Разом із Хрещенням і Євхаристією таїнство Миропомазання (Конфірмації) становить сукупність «таїнств християнського втаємничення», єдність якої повинна бути збережена. Отже, треба пояснити вірним, що прийняття цього таїнства необхідне для доповнення благодаті Хрещення (Пор. Римський Ритуал, Чин Миропомазання, І.). Справді, через «таїнство Миропомазання зв'язок охрещених із Церквою стає досконалішим, вони збагачуються особливою силою Святого Духа і зобов'язані сильніше поширювати і захищати віру словом і . ділом як справжні свідки Христа» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium», 11: пор. Римський Ритуал, Чин Миропомазання, 2.).

І. Миропомазання в Ікономії спасіння


1286    У Старому Завіті пророки заповідали, що Дух Господній спочине на очікуваному Месії (Пор. Іс. 11, 2.), даючи Йому місію спасіння (Пор. Лк. 4, 16-22; Іс. 61, 1.). Сходження Святого Духа на Ісуса, коли Іван хрестив Його, було знаком, що саме Він є Тим, Хто повинен був прийти, що Він є Месією, Сином Божим (Пор. Мт. З, 13-17; Iв. 1, 33-34.). Він зачатий від Святого Духа, і все Його життя і місія сповнюються у цілковитій спільності зі Святим Духом, Якого Отець Йому дає «не мірою» (Iв. 3,34).

1287    Проте ця повнота Духа не повинна залишатися лише участю Месії, а має бути уділена всьому месіанському народові (Пор. Єз. 36, 25-27; Йоіл 3, 1-2.). Неодноразово Христос обіцяв це вилиття Духа (Пор Лк 12, 12; Iв. З, 5-8; 7, 37-39; 16, 7-15; Ді. 1, 8.), і цю обітницю Він здійснив насамперед у день Пасхи (Iв. 20,22), а згодом - більш велично - у день П'ятдесятниці (Пор. Ді. 2, 1-4.). Наповнені Святим Духом, апостоли починають проголошувати «величні діла Божі» (Ді. 2,11), а Петро говорить, що це вилиття Духа є знаком месіанських часів (Пор. Ді. 2, 17-18.). Ті, хто тоді повірив проповіді апостолів й охрестився, своєю чергою отримали дар Святого Духа (Пор. Ді. 2, 38.).
1288    «Від цього часу апостоли, щоб виконати волю Христа, уділяли новоохрещеним через покладання рук дар Святого Духа, Який доповнював благодать Хрещення (Пор. Ді. 8, 15-17; 19, 5-6.). Тому в Посланні до Євреїв серед інших елементів першої християнської науки бачимо і вчення про Хрещення й про покладання рук (Пор. Євр, 6, 2.). Покладання рук справедливо визнається християнською традицією початком таїнства Миропомазання, яка певним способом увічнює в Церкві благодать П'ятдесятниці» (Павло VI, Апост. конст. « Divinae consortium naturae ».).
1289    Для кращого вираження дару Святого Духа до покладення рук дуже швидко додалося помазання пахучою олією (миром). Це помазання пояснює назву «християнин», яка означає «помазаник», і бере свій початок від помазання Самого Христа, «Якого Бог помазав Святим Духом» (Ді. 10,38). Цей обряд помазання зберігся до нашого часу як на Сході, так і на Заході. Тому на Сході це таїнство називають Миропомазанням. На Заході назва Конфірмація (тобто «скріплення, підтвердження») означає, що це таїнство одночасно підтверджує таїнство Хрещення і скріплює благодать Хрещення.

Дві традиції: Схід і Захід


1290    У перших століттях Миропомазання становить, як правило, один обряд із Хрещенням, творячи, за висловом св. Кипріяна, «подвійне таїнство» (Св. Кипріян Карфагенський, Послання, 73,21.). Поширення практики Хрещення дітей, тим більше у всі пори року, зростання кількості парафій (сільських), що збільшувало єпархії, - усе це не дозволяло єпископові бути присутнім на всіх хрещеннях. На Заході для збереження за єпископом завершення` Хрещення введено часовий інтервал між уділюванням двох таїнств. Схід зберіг єдність двох таїнств так, що Миропомазання уділяє священик, який хрестить. Але він може здійснити це лише «миром», освяченим єпископом (Пор. Кодекс канонів Східних Церков, кан. 695, § 1; 696, § 1.).

1291     Розвиткові західної практики сприяв один звичай Римської Церкви. Там існувало подвійне помазання святим миром після Хрещення: перше виконував священик над новоохрещеним під час виходу з купелі Хрещення, і воно доповнювалось другим помазанням, що його здійснював єпископ на чолі кожного новоохрещеного (Пор. Св.  Іполит Римський, Апостольська традиція, 21.). Перше помазання святим єлеєм, дане священиком, залишилося пов'язаним з обрядом Хрещення; воно означає участь охрещеного у священичій, пророчій і царській місії Христа. Коли Хрещення уділяється дорослому, то існує тільки одне помазання після Хрещення - Миропомазання.
1292    Практика Східних Церков більше підкреслює єдність християнського втаємничення. Практика Латинської Церкви чіткіше виражає спільність нового християнина зі своїм єпископом, гарантом і слугою єдності своєї Церкви, її католицькості й апостольськості, і, тим самим, зв'язок із апостольськими печатками Христової Церкви.

II. Знаки й обряди Миропомазання


1293    В обряді цього таїнства слід розглянути знак помазання і те, що помазання означає й витискає: духовну печать.

Помазання у біблійній та давній символіці має багато значень; олія с символом багатства (Пор. Втор. 11, 14.) і радості (Пор, Пс. 23, 5; 104, 15), вона очищає (помазання до і після купелі), вона сприяє гнучкості (помазання атлетів і борців); вона є знаком оздоровлення, бо пом'якшує синці і поранення (Пор, Іc. 1, 6; Лк. 10, 34.) і спричиняє блиск краси, здоров'я і сили.
1294    Усі ці символічні значення помазання олією можна знайти в сакраментальному житті. Помазання олією оглашенних перед Хрещенням означає очищення і зміцнення; помазання хворих символізує оздоровлення й розраду. Помазання святим миром після Хрещення, під час Миропомазання і Рукоположення є знаком посвячення. Через Миропомазання християни, тобто помазані, беруть глибшу участь у місії Ісуса Христа і в повноті Святого Духа, Яким Він сповнений, щоб усе їхнє життя виділяло «пахощі Христові» (Пор. 2 Кор. 2, 15.).
1295    Через це помазання миропомазаний отримує «знак» - печать Святого Духа. Печать є символом особи (Пор. Бут, 38, 18; П. п. 8,6.), знаком її авторитету (Пoр. Бут. 41,42.), її володіння річчю (Пор. Втор. 32, 34.); саме так колись позначали воїнів печаттю їхнього начальника, а рабів - печаттю їхнього пана; печать підтверджує правдивість правового акту (Пор. 1 Цар, 21.8.), або документа (Пор. Єр, 32, 10.) і гарантує у певних випадках його таємність (Пор, Іс. 29, 11).
1296    Христос Сам про Себе каже, що Отець позначив Його Своєю печаттю (Пор. Ів. 6, 27.). Християнин також позначений печаттю: «Той же, хто утверджує нас із вами во Христі і хто помазав нас, то Бог, Який поклав на нас Свою печать і дав у наші серця завдаток Духа» (2 Кор. 1, 21-22) (Пор. Еф, 1. 13; 4, 30.). Ця печать Святого Духа означає цілковиту належність до Христа і вічне служіння Йому, а також обітницю Божої опіки в часі великих есхатологічних випробувань (Пор. Од. 7, 2-3; 9, 4; Єз. 9, 4-6.).

Чин уділювання Миропомазання


1297    Важливим моментом, який випереджує Миропомазання і який певною мірою становить його частину, є освячення святого мира. Єпископ у Великий Четвер під час особливої Служби Божої того дня освячує миро для всієї своєї єпархії. У Східних Церквах таке освячення навіть закріплене за Патріархом:

Антіохійська літургія виражає епіклезу освячення святого мира так: «[Отче (...) зішли Твого Духа Святого] на нас І на цю олію, що є перед нами, й освяти її, щоб вона стала для всіх, що будуть нею помазані і позначені, миром священним, миром священи-чим, миром царським, помазанням радості, одягом світла, плащем спасіння, духовним даром, освяченням душі і тіла, вічним щастям, незгладимою печаттю, щитом віри і міцним шоломом проти усіх діянь противника» (Сирійська літургія, Молитва закликання Святого Духа при освяченні мира, част. І.).
1298    Коли Миропомазання уділяється окремо від Хрещення, як у римському обряді, відправа розпочинається відновленням обітниць Хрещення і визнанням віри тих, хто буде миропомазаний. Так з усією очевидністю виявляється, що Миропомазання є продовженням Хрещення (II Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsапсtит Сопсіliит», 71.). Коли хреститься доросла людина, вона безпосередньо отримує Миропомазання і приймає Євхаристійне причастя (Кодекс канонічного права, кан. 866.).
1299    У римському обряді єпископ простирає руки над головами усіх, хто миропомазується; це жест, який від часів апостолів є знаком дару Духа. І єпископ молиться про вилиття Духа:
«Боже Всемогутній, Отче Господа нашого Ісуса Христа, поглянь на цих хрещених, що на них покладаємо руки: Хрещенням Ти їх звільнив від гріха, Ти відродив їх водою і Духом. Як Ти й обіцяв, зішли на них Духа Святого; дай їм у повноті Духа, Який зійшов на Твого Сина Ісуса: духа мудрості й розуму, духа ради і сили, духа знання і синівської любові; наповни їх духом страху Божого. Через Христа, Господа нашого» (Римський Ритуал, Чин Миропомазання, 25.).
1300    Потім настає суттєва частина таїнства. У латинському обряді «таїнство Конфірмації уділяється через помазання чола миром під час покладання рук і словами: «Прийми печать дару Святого Духа» (Павло VI, Аттост. конст. «Divinae consortium naturae ».). У Східних Церквах Візантійського обряду помазання миром відбувається після молитви епіклези на найважливіших частинах тіла: чолі, очах, носі, вухах, губах, грудях, спині, руках, ногах, і при помазанні мовиться: «Печать дару Святого Духа» (Візантійська літургія, Чин Миропомазання, част. І.).
1301    Поцілунок миру, який завершує обряд таїнства, означає і виявляє церковну спільність з єпископом та всіма вірними (Пор. св. Іполит Римський, Апостольська традиція, 21.).

III. Наслідки Миропомазання


1302    3 відправи випливає, що наслідком Миропомазання є повне вилиття Святого Духа, як воно було колись дане апостолам у день П'ятдесятниці.

1303    Миропомазання, завдяки цьому, спричинює зростання і поглиблення благодаті Хрещення:
-  воно вкорінює нас глибше у Божому усиновленні, так що можемо говорити: «Авва, Отче!» (Рим. 8,15);
-  тісніше єднає нас із Христом;
-  збільшує в нас дари Святого Духа;
-  робить досконалішим наш зв'язок із Церквою (Пор. II Ватиканський Собор, Догм. конст. «Lumen gentium», 11.);
-  дає нам, як справжнім свідкам Христа, особливу силу Святого Духа для поширення і захисту віри словом і діями, щоб мужньо сповідувати ім'я Христове і ніколи не соромитися Хреста (Пор. Флорентійський Собор: DS 1319; II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 11, 12): «Пригадай собі, що ти отримав духовну печать, Духа мудрості й розуму, Духа поради і сили, Духа пізнання і побожності, Духа страху Господнього, і бережи те, що ти отримав. Бог Отець позначив тебе Своїм знаком, Христос Господь зміцнив тебе і вклав у твоє серце завдаток Духа» (Св. Амвросій, Про таїнства, 7, 42.).
1304    Миропомазання, як і Хрещення, завершенням якого воно є, уділяється лише один раз. Миропомазання витискає в душі незгладиму духовну печать («характер») (Пор. Тридентський Собор: DS 1609.), який є знаком того, що Ісус Христос позначив християнина печаттю Свого Духа, одягнувши його силою з висоти, щоб він став свідком Його (Пор. Лк. 24, 48-49.).
1305    «Печать» удосконалює загальне священство вірних, отримане у Хрещенні, і «миропомазаний отримує силу визнавати Христову віру публічно, наче з обов'язку (quasi ex officio)» (Св. Тома АквІнський, Сума теології, 3, 72, 5 аd 2.).

IV. Хто може прийняти це таїнство?


1306    Кожен охрещений, але ще не миропомазаний, може і повинен прийняти таїнство Миропомазання (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 889, § 1.). Оскільки Хрещення, Миропомазання і Євхаристія творять єдність, то звідси випливає, що «вірні мають обов'язок прийняти це таїнство у відповідний час» (Кодекс канонічного права, кан. 890.), бо хоч без Миропомазання і Євхаристії таїнство Хрещення правочинне і дієве, християнське втаємничення залишається незавершеним.

1307    Латинська традиція упродовж століть вважає «вік розсудливості» відповідним часом для отримання Миропомазання. У небезпеці смерті треба мир о помазувати дітей, навіть якщо вони ще не досягли віку розсудливості (Кодекс канонічного права, кан. 891; 883,3.).
1308    Якщо іноді про Миропомазання говориться, як про «таїнство християнської зрілості», не слід, однак, плутати зрілого віку віри з дорослим віком природного розвитку, а також не забувати, що ласка Хрещення є ласкою дарового й незаслуженого обрання, яка не потребує «підтвердження», щоб стати ефективною. Св. Тома нагадує про це:
«Вік тіла не визначає віку душі. Так, навіть у дитинстві людина може досягти зрілості духовного віку, про яку сказано в Книзі Мудрості (4,8): «Чесна старість - не в довголітті і не міряється числом років». Саме так багато дітей завдяки силі Святого Духа, яку вони отримали, мужньо боролися за Христа аж до крові» (Св. Тома аквінський, Сума теології, 3, 72, 8 аd 2.).
1309    Підготування до Миропомазання повинно привести християнина до тіснішого єднання з Христом, до живішої близькості зі Святим Духом, з Його дією, дарами й натхненнями, щоб він міг краще виконати апостольську відповідальність християнського життя. Через це катехизація перед Миропомазанням намагатиметься пробудити відчуття належності до Церкви Ісуса Христа - як до Вселенської Церкви, так і до парафіяльної спільноти. Остання несе особливу відповідальність за приготування кандидатів до Миропомазання (Пор. Римський Ритуал, Чин Миропомазання, 3.).
1310    Щоб прийняти Миропомазання, треба перебувати в стані благодаті. Слід прийняти таїнство Покаяння, щоб очиститися для прийняття дару Святого Духа. Наполегливішою молитвою треба приготуватися до покірного й відкритого прийняття сили і ласк Святого Духа (Пор. Ді. 1, 14.).
1311    Для Миропомазання, як і для Хрещення, кандидати повинні шукати духовної допомоги хресних батьків. Доречно, щоб ними були ті самі, що й для Хрещення, аби виразно підкреслити єдність обох таїнств (Пор. Римський Ритуал, Чин Миропомазання, 5; б; Кодекс канонічного права, кан. 893, §§1-2.).

V. Служитель Миропомазання


1312    Первісним служителем (minister originarius) Миропомазання є єпископ (II Ватиканський Собор, Догм, кояст. «Lumen gentium», 26.).

На Сході звичайно той священик, що хрестить, уділяє безпосередньо і Миропомазання під час тієї самої відправи. Але він чинить це святим миром, освяченим Патріархом або Єпископом, що виражає апостольську єдність Церкви, зв'язки з якою зміцнені таїнством Миропомазання. У Латинській Церкві використовується така ж процедура при Хрещенні дорослих або коли до повної єдності з Церквою приймається охрещений з іншої християнської спільноти, у якій немає правочинного таїнства Миропомазанн (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 883, § 2.).
1313    У латинському обряді звичайним служителем Миропомазання є єпископ (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 882.). Хоч з поважних причин єпископ може дозволити священикам уділяти Миропомазання (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 884, § 2.), все-таки слід, з огляду на значення таїнства, щоб він сам її уділяв, не забуваючи, що саме з цієї причини відправа Миропомазання була віддалена в часі від Хрещення. Єпископи - наступники апостолів, вони отримали повноту таїнства Рукоположення. Уділювання ними таїнства Миропомазання ясно означає, що його наслідком є тісніше з'єднання тих, хто його приймає, з Церквою, з її апостольським початком та з її місією свідчити про Христа.
1314    Якщо християнинові загрожує небезпека смерті, то кожний Ізо?  священик може уділити йому Миропомазання (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 883, § 3.). Церква прагне того, щоб ніхто з її дітей, навіть найменших, не зійшов з цього світу, не будучи збагачений Святим Духом через дар повноти Христа.

КОРОТКО


1315    «Довідавшись, що Самарія прийняла Слово Боже, апостоли, які були в Єрусалимі, послали до них Петра і Йоана. Ці прийшли й помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого, бо Він ще не зійшов був ні на кого з них, а лише були охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа» (Ді. 8,14-17).

1316    Миропомазання завершує благодать Хрещення; воно є таїнством, яке дає Духа Святого, щоб глибше вкоренити нас у Божому синівстві, міцніше поєднати з Христом, зміцнити наш зв'язок із Церквою, більше залучити нас до її місії і допомогти у свідченні про християнську віру словом, яке супроводять діла.
1317    Миропомазання, як і Хрещення, витискає в душі християнина духовний знак, або незгладимий «характер»; тому можна прийняти це таїнство лише один раз у житті.
1318    На Сході це таїнство уділяють відразу після Хрещення; за ним іде участь у Євхаристії - традиція, яка підкреслює єдність трьох таїнств християнського втаємничення. У Латинській Церкві таїнство Миропомазання вділяють після досягнення віку розсудливості і, як звичайно, здійснення його зберігається за єпископом, виражаючи таким чином, що Миропомазання зміцнює зв'язок із Церквою.
1319    Той, хто має прийняти Миропомазання, досягнувши віку розсудливості, повинен скласти визнання віри, бути у стані благодаті, мати намір прийняти таїнство і бути готовим взяти на себе роль учня і свідка Христа в церковній спільноті і в світських заняттях.
1320    Істотним обрядом Миропомазання є помазання святим миром чола охрещеного (а на Сході - й інших частин тіла) з покладенням рук служителя і словами: «Прийми печать дару Святого Духа» -у римському обряді; «Печать дару Святого Духа» - у візантійському обряді.
1321    Коли Миропомазання вділяється окремо від Хрещення, то його зв'язок із Хрещенням виражається, поряд з іншим, відновленням обітниць Хрещення. Уділення Миропомазання під час відправи Євхаристії підкреслює єдність таїнств християнського втаємничення.

Катехизм Католицької Церкви про таїнство Євхаристії

1322    Пресвята Євхаристія завершує християнське втаємничення. Ті, хто був піднятий до гідності царського священства через Хрещення і глибше уподібнилися Христові через Миропомазання, через Євхаристію стають учасниками в жертві Господній разом зі всією спільнотою.
1323    «Наш Спаситель на Тайній Вечері, тієї ночі, коли Його було видано, встановив Євхаристійну Жертву Свого Тіла і Крові, щоб увічнити жертву Хреста впродовж віків, аж до Свого приходу, і щоб довірити Церкві, Своїй улюбленій Нареченій, спомин про Свою смерть і Воскресіння: таїнство благочестя, знак єдності, зв'язок любові, Пасхальна трапеза, у якій Христа приймають як поживу, душа сповнюється благодаттю і нам дається завдаток майбутньої слави» (IІ Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsапсtит Сопсіliит», 47.).

І. Євхаристія - джерело і вершина церковного життя


1324    Пресвята Євхаристія - «джерело і вершина всього християнського життя» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 11.). «Усі інші таїнства, як і всі церковні служіння та діла апостольства, пов'язані з Євхаристією і до неї спрямовані. Бо Євхаристія містить у собі весь духовний скарб Церкви, тобто Самого Христа - нашу Пасху» (II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 5.).

1325    «Євхаристія означає і здійснює спільність життя з Богом і єдність Божого Народу, які роблять Церкву тим, чим вона є. У ній ми знаходимо одночасно вершину діяння, яким Бог освячує світ у Христі, і вершину культу, який люди у Святому Дусі віддають Христові і через Нього - Отцеві» (Конгрегація богослужіння, Інструкція «Eucharisticum mysterium», 6.).
1326    Зрештою, через відправлювання Євхаристії ми вже тепер єднаємося з небесною Літургією й випереджаємо вічне життя, коли Бог буде всім у всьому (Пор. 1 Кор. 15,28.).
1327    Коротко кажучи, Пресвята Євхаристія є стислим змістом і підсумком нашої віри: «Наш спосіб мислення узгоджується з Євхаристією, а Євхаристія, своєю чергою, підтверджує наш спосіб мислення» (Св. Іриней, Проти єресей, 4, 18, 5.).

II. Як називається це таїнство?


1328    Невичерпне багатство цього таїнства виражається в різних назвах, які йому даються. Кожна з них показує певний його аспект. Його назви:

– Євхаристія, бо воно є подякою Богові. Грецькі слова ??????????? (Лк. 22, 19; 1 Кор. 1 1,24) та ???????? (Мт. 26,26; Мк. 14,22) перегукуються з юдейськими благословеннями, які прославляють - особливо під час трапези - Божі діла: творення, відкуплення та освячення.
1329    – Вечеря Господня (Пор. 1 Кор. 11, 20.), бо йдеться про Тайну Вечерю Господа зі Своїми учнями напередодні Своїх страстей і про випередження шлюбного бенкету Агнця (Пор. Од. 19,9.) у Небесному Єрусалимі.
– Ламання хліба, бо цей обряд, типовий для юдейської трапези, був використаний Ісусом, коли Він, як Господар столу (Пор. Мт. 14,19; 15, 36; Мр. 8, 6. 19.), благословляв і pоздавав хліб - особливо під час Тайної Вечері (Пор. Мт. 26, 26; 1 Кор. 11, 24.). По цьому ламанні хліба Його знають учні після Його Воскресіння (Пор. Лк. 24, 13-35.). Цим виразом перші християни називатимуть свої євхаристійні зібрання (Пор. Дi. 2, 42. 46; 20, 7. 11.). Цим вони виражають, що всі, що споживають один ламаний хліб - Христа, входять у спільність з Ним і творять з Ним віднині одне Тіло (Пор. 1 Кор. 10, 16-17.).
– Євхаристійне зібрання (гр. ???????), бо Євхаристія здійснюється на зібранні вірних, яке є видимим вираженням Церкви (Пор. 1 Кор. 11, .17-34.).
1330     – Спомин Страстей і Воскресіння Христа.
– Свята жертва, бо вона уприсутшоє єдину жертву Христа Спасителя і приєднує до неї приношення Церкви; або ще Свята жертва Служби Божої, «Жертва хвали» (Євр. 13, 15; Пор. Пс. 116, 13. 17.), духовна Жертва (Пор. 1 Пт. 2, 5.), Жертва чиста (Пор. Мал. 1, 11.) і свята, бо завершує і перевищує всі жертви Старого Союзу.
– Свята і Божественна Літургія, бо вся літургія Церкви знаходить свій осередок і найстисліший вираз у відправі цього таїнства; у цьому самому значенні її називають також відправою святих таїнств. Називають її також і Найсвятішим Таїнством, бо воно є Таїнством таїнств. Цією назвою позначають також Святі Дари, які зберігаються у кивоті.
1331    – Причастя, бо цим таїнством єднаємося з Христом, Який робить нас учасниками Свого Тіла і Своєї Крові для утворення єдиного Тіла (Пор. 1 Кор. 10, 16-17.); Євхаристію називають ще «святеє» (гр. ?? ????; лат. sancta) (Апостольські постанови, 8, 13, 12; Дидахе, Вчення 12 апостолів, 9, 5; 10, 6.) - це перше значення «сопричастя святих», про яке говорить Апостольський Символ віри — хліб ангелів, небесний хліб, ліки безсмертя (Св. Ігнатій Антіохенський, Послання до Ефесян, 20,2.), святе напуття (viatiсит)...
1332    – Свята Меса (Sancta Missa), бо відправа, у якій сповнюється містерія спясіння, завершується посиланням вірних (missionem), щоб вони сповняли Божу волю у своєму щоденному житті.

III. Євхаристія в ікономії спасіння


Знаки хліба і вина


1333    У центрі відправи Євхаристії є хліб і вино, які завдяки Христовим словам і прикликуванню Святого Духа стають Тілом і Кров'ю Христа. Церква, вірна наказові Христа, продовжує чинити, на Його спомин, аж до дня Його славного-приходу те, що Він вчинив напередодні Своїх страстей: «Він узяв хліб...», «Він узяв чашу з вином...». Ставши містерійнo Тілом і Кров'ю Христа, знаки хліба і вина продовжують також означати доброту творіння. Так, при Принесенні Дарів (Offertorium) ми дякуємо Творцеві за хліб і вино (Пор. Пс.104, 13-15), плоди «праці людини», але насамперед за «плоди землі» і «виноградної лози», дари Творця. У жесті Мелхіседека, царя і священика, який «виніс хліб і вино» (Бут. 14,18), Церква вбачає прообраз своєї власної жертви (Римський Месал, Римський канон, 95.).

1334    У Старому Союзі хліб і вино приносяться як жертва поміж первопдодами землі на знак вдячності Творцеві. Та вони набирають нового значення в контексті Виходу: опрісноки, що їх Ізраїль їсть кожного року на Пасху, нагадують поспіх визвольного виходу з Єгипта; згадка про манну небесну в пустелі завжди пригадуватиме Ізраїлеві, що він живе хлібом Слова Божого (Пор. Втор. 8,3). Нарешті, наш щоденний хліб є плодом Обіцяної Землі, запорукою вірності Бога Своїм обітницям. «Чаша благословення» (1 Кор. 10,16) наприкінці юдейської Пасхальної вечері додає до святкової радості вина есхатологічний вимір - очікування месіанського відновлення Єрусалима. Ісус установив Свою Євхаристію, надаючи нового й остаточного значення благословенню хліба і чаші.
1335    Чуда помноження хлібів, коли Господь мовить благословення, ламає і через Своїх учнів роздає хліб, щоб нагодувати натовп, провіщають багатство цього єдиного Хліба – євхаристійного (Пор. Мт. 14, 13-21; 15, 32-39.). Знак перетворення води у вино в Кані Галилейській (Пор. Ів. 2, 11.) вже заповідає Годину прославлення Ісуса. Цей знак заповідає завершення весільного бенкету в Царстві Отця, де вірні питимуть нове вино (Пор. Мр. 14, 25.), що стало Кров'ю Христа.
1336    Перше заповідання Євхаристії розділило учнів, як і заповідання Його страстей стало для них причиною обурення: «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» (Ів. 6,60). Євхаристія і Хрест є каменем спотикання. Це та сама містерія, і вона не перестає бути приводом поділу. «Невже й ви бажаєте відступитися?» (Ів. 6,67) - це запитання Господа лунає через віки, у ньому міститься запрошення Його любові - щоб ми відкрили, що Він один має «слова життя вічного» (Ів. 6,68) і що прийняти у вірі дар Його Євхаристії - це прийняти Його Самого.


Установлення Євхаристії


1337    Полюбивши Своїх, Господь полюбив їх до кінця. Знаючи, що прийшла година покинути цей світ і повернутися до Свого Отця, під час вечері Він обмив учням ноги і дав їм заповідь любові (Пор. Ів. 13, 1-17.). Щоб залишити їм запоруку цієї любові, щоб ніколи від Своїх не віддалитися і зробити їх учасниками Своєї Пасхи, Він установив Євхаристію як спомин Своєї Смерті і Свого Воскресіння і наказав Своїм апостолам чинити її аж до Свого повернення, «настановивши їх тоді священиками Нового Завіту» (Тридентський Собор: DS 1740.).

1338    Три синоптичні Євангелія і св. Павло передали нам розповідь про встановлення Євхаристії; зі свого боку, св. Іван наводить слова Ісуса, сказані в синагозі в Капернаумі, слова, які приготували встановлення Євхаристії: Христос називає Себе хлібом життя, який зійшов з неба (Пор. Iв. 6.).
1339    Ісус вибрав час Пасхи, щоб сповнити те, що Він заповів у Капернаумі: дати Своїм учням Своє Тіло і Свою Кров:
«Настав День Опрісноків, коли треба було жертвувати Пасху. Ісус послав Петра та Йоана: «Ідіть, - сказав, - та приготуйте нам Пасху, щоб ми її спожили». (...) Пішли вони (...) І приготували Пасху. І як прийшла година, сів Він до столу й апостоли з ним. І Він до них промовив: «Я сильно бажав спожити оцю Пасху з вами, перш ніж мені страждати, бо кажу вам, Я її більш не буду їсти, аж поки вона не звершиться в Божім Царстві». (...) І, взявши хліб, віддав хвалу, переломив, дав їм і мовив: «Це Моє Тіло, що за вас віддається. Чиніть це на Мій спомин». Так само чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша - це Новий Завіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22,7- 20; Пор. Мт. 26, 17-19; Мр. 14, 12-25; 1 Кор. 11, 23-26.).
1340    Святкуючи Тайну Вечерю зі Своїми апостолами під час Пасхальної трапези, Ісус надав юдейській Пасці її остаточного значення. Справді, перехід Ісуса до Свого Отця через Смерть і Воскресіння, нова Пасха, випереджується у Тайній Вечері і святкується у Євхаристії, яка завершує юдейську Пасху і випереджує останню Пасху Церкви у славі Царства.

«Чиніть це на Мій спомин»


1341    Заповідь Ісуса повторювати Його жести і слова «аж доки Він не прийде» вимагає не лише згадувати про Ісуса і про те, що Він учинив. Вона передбачає літургійне святкування апостолами та їх наступниками спомину про Христа, Його життя, Смерть, Воскресіння і Його заступництва перед Отцем.

1342    Від початку Церква була вірною цій заповіді Господа. Про Церкву в Єрусалимі сказано:
«Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах. (...) Щодня вони однодушне перебували у храмі, ламали по домах хліб і поживу приймали з радістю і в простоті серця» (Ді. 2,42. 46).
1343    Переважно «першого дня тижня», тобто в неділю, день Воскресіння Христового, християни збиралися, «щоб хліб ламати» (Ді. 27), Від тих часів і до наших днів відправа Євхаристії не переривається, тому сьогодні ми зустрічаємо її скрізь у Церквах із тотожною основною структурою. Вона залишається центром життя Церкви.
1344    Так Божий народ у своєму паломництві, від одної євхаристійної відправи до іншої, звіщаючи Пасхальну містерію Ісуса «аж доки Він не прийде» (1 Кор. 11,26), наближається «вузькою дорогою Хреста» (II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes», 1.) до небесного бенкету, коли всі вибрані сядуть до трапези Царства.

IV. Літургійна відправа Євхаристії


Служба Божа упродовж віків


1345    Маємо свідчення з П-го століття св. Юстина Мученика про головні риси Євхаристійної відправи. Вони залишились такими ж до наших часів для всіх великих літургійних родин. Ось що він пише близько 155 року, щоб пояснити поганському імператорові Антоніну Пієві (138-161рр.), що роблять християни:

«У день, названий днем Сонця, відбуваються збори в одному місці всіх тих, хто живе в місті чи в селі.
Читаються спогади апостолів і писання пророків, наскільки дозволяє час.
Коли читач закінчує, той, хто головує на зібранні, промовляє слово, щоб спонукати і закликати до наслідування тих гарних речей.
Згодом ми всі разом встаємо і молимося» (Св. Юстин, Апології, 1, 67.) «за нас самих [...] і за всіх інших, де б вони не були, [...] щоб отримати благодать виконувати в житті добрі діла і зберігати заповіді, щоб таким чином осягнути вічне спасіння.
По закінченні молитви ми вітаємо один одного поцілунком.
Згодом тому, хто головує над братами, приносять хліб і чашу з вином, змішаним з водою.
Він їх приймає і воздає хвалу Отцеві всесвіту через ім'я Сина і Духа Святого і складає обширну подяку (гр. ???????????) за дари, що їх нам Бог зволив уділити.
Коли голова зібрання закінчує молитви і подяку, усі присутні люди радісно виголошують: Амінь!
(...) Коли той, хто головує, закінчив подяки, а народ радісно відповів, ті, кого в нас називають дияконами, роздають кожному з присутніх «євхаристизовані» хліб і вино з водою (???????????: перетворені Євхаристійною молитвою), а також несуть тим, хто відсутній» (Св. Юстин, Апології, 1, 65.).
1346    Літургія Євхаристії відбувається за основною структурою, яка збереглася впродовж віків аж до наших днів. У ній виділяється два важливі моменти, які утворюють органічну цілість:
– збори, Літургія Слова, з читанням, проповіддю і загальною молитвою;
– Євхаристійна Літургія з принесенням хліба і вина, освячувальною молитвою подяки і Причастям.
Літургія Слова та Євхаристійна Літургія становлять разом «один акт богопочитання» (II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 56.); справді, трапеза, приготовлена для нас на Євхаристію, є водночас трапезою Слова Божого і трапезою Тіла Христового (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Dei Verbum », 21.).
1347    Чи не так само відбувається Пасхальна вечеря Воскреслого Ісуса з Його учнями? Дорогою Він пояснював їм Св. Письмо, а згодом, сівши з ними до столу, «взявши хліб, воздав благословення, розламав І дав їм» (Лк. 24, 13-35.).
Порядок відправи

1348    Усі збираються. Християни приходять на це саме місце на євхаристійне зібрання. Очолює його Христос, Який є головною діючою особою в Євхаристії. Він - Первосвященик Нового Союзу. Він невидимо головує на кожній Євхаристійній відправі. Єпископ або пресвітер, який представляє Його (діючи в особі Христа-Голови), головує на зборах, виголошує слово після читань, приймає принесені дари, проказує Євхаристійну молитву. Усі беруть активну участь у відправі, кожен по-своєму: читці; ті, що приносять дари; ті, що роздають Причастя, і весь народ, який, виголошуючи «Амінь!», засвідчує свою участь.

1349    Літургія Слова містить «писання пророків», тобто Старий Завіт, і «спомини апостолів», тобто їхні Послання та Євангелія; після проповіді, яка закликає прийняти почуте Слово, яке є справжнім Словом Божим (Пор. 1 Сол. 2, 13.), і втілити його в життя, йде молитва заступництва за всіх людей, відповідно до слів апостола: «Передусім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх тих, що стоять при владі» (1 Тим. 2,1-2).
1350    Принесення дарів (offertorium): тоді приносять до жертовника, іноді процесійно, хліб і вино, які священик принесе, в імені Христа, у Євхаристійній жертві, у якій вони стануть Його Тілом і Кров'ю. Це той самий жест Христа на Тайній Вечері, «коли Він прийняв хліб і чашу». «Цю чисту жертву приносить Творцеві сама тільки Церква, приносячи Йому з подякою те, що походить від Його творіння» (Св. Іриней, Протії єресей, 4, 18, 4; пор. Мал. 1, 11.). Принесення дарів на жертовнику повторює жест Мелхіседека і вкладає дари Творця в руки Христа, Який у Своїй жертві вдосконалює всі людські намагання приносити жертви.
1351    Від початку разом із хлібом і вином для Євхаристії християни приносять свої дари для роздавання потребуючим. Звичай збирання пожертв (Пор. 1 Кор. 16, 1.) який є завжди актуальний, натхнении прикладом Христа, Який став бідним, щоб нас зробити багатими (Пор. 2 Кор. 8, 9.):
«Багаті і всі, які мають бажання, дають хто скільки хоче; зібране передається голові, а він допомагає сиротам і вдовам, тим, кого хвороба чи інша причина позбавили засобів до життя, ув'язненим, мандруючим - одне слово, він допомагає всім потребуючим» (Св. Юстин, Апології, 1, 67.).
1352    Анафора: через Євхаристійну молитву, молитву подяки й освячення, ми приходимо до центру і вершини відправи:
У Префації (Вступі) Церква складає подяку Отцеві через Христа у Святому Дусі за всі Його діла: за створення, відкуплення й освячення. Уся спільнота приєднується до тієї невпинної хвали, яку небесна Церква, ангели І всі святі, співають Трисвятому Богові.
1353    В Епіклезі вона просить Отця зіслати Свого Святого Духа (або силу Свого благословення (Пор. Римський Мисал, Римський канон 90.)) на хліб і вино, щоб Його силою вони стали Тілом І Кров'ю Ісуса Христа, а ті, що беруть участь у Євхаристії, були одним тілом та одним духом (у деяких літургійних традиціях Епіклеза йде після анамнезу).
У розповіді про встановлення Євхаристії сила слів і дії Христа та сила Святого Духа чинять так, що під видами хліба і вина стають сакраментальне присутніми Його Тіло і Кров, Його Жертва на Хресті, принесена раз і назавжди.
1354    В анамнезі, яка настає після цього, Церква згадує Страсті, Воскресіння і повернення у Славі Ісуса Христа; вона приносить Отцеві жертву Його Сина, Який примирив нас із Ним.
У своїх проханнях Церква підкреслює, що Євхаристія відправляється в сопричасті з цілою Церквою на небі і на землі, з живими і померлими, а також у сопричасті з Пастирями Церкви, з Папою, з єпархіальним Єпископом, з Його пресвітерами і дияконами, з усіма Єпископами цілого світу і їхніми Церквами.
1355    У Причасті, якому передує Господня Молитва і ламання Хліба, вірні отримують «Хліб, що з неба зійшов» і «Чашу спасіння», Тіло і Кров Христа, що віддав Себе «за життя світу» (Iв. 6,51):
Позаяк цей хліб і це вино, згідно з давнім висловом, були «євхаристизовані» (Пор. св. Юстин, Апології, 1, 65.), «то ця їжа називається Євхаристією, і ніхто в ній не може брати участі, якщо не вірить у правду нашої науки, якщо не прийняв купіль на відпущення гріхів для нового народження і якщо не живе згідно з заповідями Христа» (Св. Юстин, Апології, 1, 66.).

V. Сакраментальна жертва:  подяка, спомин, присутність


1356    Якщо християни відправляють Євхаристію від самих початків у вигляді, який за своєю суттю не змінився протягом віків у різних літургійних традицій, то це тому, що ми відчуваємо себе пов'язаними заповіддю Господа, даною напередодні Його Страстей: «Це робіть на Мій спомин» (1 Кор. 11,24-25)

1357    Ми сповняємо цей наказ Господа, відправляючи спомин Його жертви. Виконуючи це, ми приносимо Отцеві те, що Він Сам нам дав: дари, Ним створені, хліб і вино, що силою Святого Духа і словами Христа стали Тілом і Кров'ю Христа. Таким чином, Христос дійсно, хоч і містерійним способом, стає присутній.
1358    Отже, ми повинні вважати Євхаристію:
– подякою і хвалою Отцеві,
– жертовним спомином Христа і Його Тіла;
– присутністю Христа силою Його Слова і Його Духа.

Подяка і хвала Отцеві


1359    Євхаристія, таїнство нашого спасіння, здійсненого Христом на Хресті, є також подячною жертвою хвали за діло створення. У Євхаристійній жертві все миле Богові творінння представлене Отцеві через Смерть і Воскресіння Христа. Через Христа Церква може приносити жертву хвали в подяку за все, що Бог зробив доброго, гарного і справедливого у всьому творінні і в людському роді.

1360    Євхаристія є жертвою подяки Отцеві, благословенням, через яке Церква виражає свою подяку Богові за всі Його добродійства, за все, що Він учинив через створення, відкуплення й освячення. Євхаристія означає насамперед «подяку».
1361    Євхаристія — це також жертва хвали, якою Церква співає славу Богові від імені всього створіння. Ця жертва хвали можлива лише через Христа: Він єднає вірних зі Своєю Особою, зі Своєю хвалою і заступництвом, так що жертва хвали Отцеві приноситься через Христа і з Христом, щоб бути прийнятою у Христі.

Жертовний спомин Христа і Його Тіла – Церкви


1362    Євхаристія - це спомин Пасхи Христа, актуалізація і сакраментальне приношення Його єдиної жертви в Літургії Церкви, яка є Його Тілом. У всіх євхаристійних молитвах знаходимо після слів установлення молитву, названу анамнезом, або спомином.

1363    За Святим Письмом спомин (лат. memoriale) - це не тільки пам'ять про минулі події, а проголошення чудес, які Бог сотворив для людей (Пор. Вих. 13, 3.). У літургійній відправі цих подій вони стають певним чином присутніми й актуальними. Саме так Ізраїль розуміє своє визволення з Єгипта: кожного разу, коли святкується Пасха, події Виходу стають присутніми в пам'яті віруючих, щоб вони згідно з ними укладали своє життя.
1364    Спомин набирає нового значення в Новому Завіті. Коли Церква відправляє Євхаристію, то згадує Пасху Христову, яка стає присутньою: Жертва, яку Христос приніс на Хресті раз і назавжди, залишається назавжди актуальною (Пор. Євр. 7, 25-27.): «Кожного разу, коли хресна жертва, у якій «приніс Себе в жертву Христос, наша Пасха» (1 Кор. 5,7), відправляється на жертовнику, здійснюється діло нашого відкуплення» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 3.).
1365    Оскільки Євхаристія є спомином Пасхи Христової, то вона також є жертвою. Жертовний характер Євхаристії виявляється у самих словах її установлення: «Це Моє Тіло, що за вас віддається» і «Ця чаша - це Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 19-20). У Євхаристії Христос віддає це саме Тіло, яке Він віддав за нас на Хресті, цю саму Кров, яка «за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26,28).
1366    Отже, Євхаристія є жертвою, бо вона представляє (робить присутньою) хресну жертву, бо вона є її спомином і роздає її плоди:
[Христос] «наш Господь і Бог віддався Богові Отцеві раз і назавжди, вмираючи як заступник на вівтарі Хреста, щоб виконати вічне відкуплення людей. Проте, оскільки Його смерть не повинна була перервати Його священства [Євр. 7,24.27], на Тайній Вечері, «тієї ночі, якої був виданий» [1 Кор. 11,13], Христос бажав залишити Церкві - Своїй улюбленій Нареченій - видиму жертву (як цього вимагає людська природа), у якій відображатиметься кривава жертва, яку Він мав принести єдиний раз на Хресті, у якій перебуватиме пам'ять цієї жертви до кінця віку і якою роздається спасенна сила хресної жертви для відпущення гріхів, які ми щодня чинимо» (Тридентський Собор: DS 1740.).
1367    Жертва Христа і жертва Євхаристії становлять єдину жертву: «Це одна і та ж жертва, і Той, Хто тобі приніс Себе в жертву на Хресті, тепер приносить Себе через служіння священиків. Лише спосіб приношення інший. І тому, що в цій Божественній жертві, яка здійснюється у Службі Божій, Той Самий Христос, що один раз приніс Себе у кривавій жертві на жертовнику хреста, присутній і безкровне жертвуеться, ця жертва є насправді жертвою примирення» (Тридентський Собор; DS 1743.).
1368    Євхаристія також: є жертвою Церкви. Церква, що є Тілом Христовим, бере участь у жертві свого Голови. З Ним вона віддається цілковито і приєднується до Його заступництва перед, Отцем за всіх людей. У Євхаристії жертва Христа стає також жертвою членів Його Тіла. Життя вірних, їхня хвала, їх страждання, їх молитви, їхня праця поєднуються з життям, хвалою, стражданнями, молитвами й працею Христа і Його цілковитою жертвою і набирають таким чином нової вартості. Жертва Христа, присутня на вівтарі, дає всім поколінням християн можливість злучитися з Його жертвою.
У катакомбах Церква часто зображена у вигляді жінки, яка молиться з широко простертими руками. Як і Христос із простертими на хресті руками, так і вона через Нього, з Ним і в Ньому жертвує себе й заступається за всіх людей.
1369    Уся Церква з'єднана з жертвою і заступництвом Христа.  Папа, який виконує в Церкві служіння Петра, поєднаний із кожною відправою Євхаристії, у якій його згадують як знак І слугу єдності Вселенської Церкви. Місцевий єпископ завжди відповідальний за Євхаристію, навіть коли відправу здійснює пресвітер, його ім'я згадується під час відправи Служби Божої, щоб підкреслити, що саме він є головою місцевої Церкви, серед пресвітерства і дияконів. Спільнота молиться також за всіх служителів, які для неї і з нею приносять Євхаристійну жертву: «Нехай та Євхаристія уважається як правочинна, яка чиниться під головуванням єпископа або того, кого він до неї уповноважив» (Св. ІгнатІй Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 1.). «Через служіння пресвітерів здійснюється духовна жертва вірних у поєднанні з жертвою Христа - єдиного Посередника; вона приноситься їхніми руками від імені усієї Церкви в Євхаристії безкровно і сакраментальне, аж до приходу Самого Господа» (II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis», 2.).
1370    До жертви Христа приєднуються не лише члени Тіла Його, які знаходяться ще тут, на землі, а й ті, що вже є у славі небесній: у сопричасті з Пресвятою Дівою Марією і згадуючи її разом з усіма святими чоловіками та жінками Церква приносить Євхаристійну жертву. У Євхаристії Церква з Марією є наче у стіп хреста, злучена з жертвою і заступництвом Христа.
1371    Євхаристійна жертва приноситься також за померлих вірних, «які вмерли у Христі і ще не повністю очистилися» (Тридентський Собор: DS 1743.), щоб вони могли увійти у світло І мир Христа:
«Поховайте це тіло де завгодно! Зовсім не турбуйтеся про нього! Усе, про що я вас прошу, - це згадувати мене при вівтарі Господньому, де б ви не були» (Св. Моніка у передсмертному посланні до св. Августина і його брата: св. Августин, Сповідь, 9, 11, 27.).
«Потім ми молимося [в анафорі] за померлих святих отців та єпископів і загалом за всіх, що відійшли перед нами, вірячи, що буде велика користь для душ, за які молимося у присутності святої і такої величної жертви. (...) Посилаючи до Бога наші благання за тих, що померли, навіть якщо вони були грішниками, ми (...) приносимо Христа, жертвуваного за наші гріхи, завдяки Якому Чоловіколюбний Бог милостивий до них і до нас» (Св. Кирило Єрусалимський, Повчання містагогічні, 5, 9-10.).
1372    Святий Августин прекрасно підсумував це вчення, яке їмо  спонукає нас брати дедалі повнішу участь у жертві нашого Спасителя, яку ми приносимо у Євхаристії:
«Це ціле відкуплене місто, тобто зібрання і спільнота святих, принесене Богові як загальна жертва через Первосвященика, Який, уподібнившись рабові, також віддав Себе на страждання за нас, щоб ми стали тілом такого великого Голови. (...) Такою є жертва християн: «Отак І ми: численні - одне в Христі тіло» (Рим. 12,5). І Церква не перестає відновлювати цю жертву в Таїнстві жертовника, добре відомому вірним, причому вона знає, що в жертві, яку вона приносить, вона сама стає жертвою» (Св. Августин, Про Боже місто, 10, 6.).

Присутність Христа через силу Його Слова і Святого Духа


1373    «Христос Ісус, Який умер, а й воскрес, що по правиці Божій, Він заступається за нас» (Рим. 8,34), є присутній багатьма способами у Своїй Церкві (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 48.): у Слові Своєму, у молитві Своєї Церкви, «де двоє або троє зібрані в Моє ім'я, там Я посеред них» (Мт. 18, 20), у бідних, хворих, ув'язнених (Мт. 25,31-46), у таїнствах, які Він установив, у жертві Служби Божої та в особі служителя. Але понад усім Він присутній «під євхаристійними видами» (II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 7.).

1374    Спосіб присутності Христа у Святих Дарах унікальний. Він вивищує Євхаристію понад усіма таїнствами і робить із неї «наче вінок духовного життя і мету, до якої прямують усі таїнства» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, 3, 73, 3.). У пресвятому таїнстві Євхаристії перебувають «правдиво, дійсно і сутнiсно, Тіло і Кров, поєднані з душею і Божеством Господа нашого Ісуса Христа, а отже, цілий Христос» (Тридентський Собор: DS 1651.). «Ця присутність називається реальною (realis), не винятково, ніби всі інші присутності не є «реальними», а передусім тому, що вона є сутнісною (substantialis) і через неї Христос, Богочоловік, присутній абсолютно цілий і цілісний» (Павло VI, Енц, « Mysterium fidei », 39.).
1375    Христос стає присутнім у цьому таїнстві через перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христа. Отці Церкви твердо висловлювали віру Церкви в дієвість Христового Слова і дії Святого Духа для здійснення цього перетворення. Так, св. Іван Золотоустий говорить:
«То не людина чинить, що принесені дари стають Тілом і Кров'ю Христа, а Сам Христос, що був розп'ятий за нас. Священик, що вимовляє ці слова, представляє Христа, але сила і благодать - від Бога. «Це є Тіло Моє», - каже Він. Це слово перетворює принесені дари» (Св. Іван Золотоустий, Проповідь про зраду Юди, 1, 6.).
Св. Амвросій говорить про цю зміну:
Будьмо переконані, «що це не те, що природа створила, а що благословення посвятило, і що сила благословення більша від сили природи, бо благословення змінює саму природу. (...) Боже Слово Христа, яке змогло з нічого зробити те, чого не було, чи не змогло б змінити існуючі речі на те, чим вони не були? Бо не є менше створити природу речей, ніж п змінити» (Св. Амвросій, Про таїнства, 9, 50, 52.).
1376    Тридентський Собор підсумовує католицьку віру, навчаючи: «Тому що Христос, наш Відкупитель, сказав, що те, що Він дає під виглядом хліба, було правдиво Його Тілом, то в Церкві завжди було це переконання, яке знову проголошує цей святий Собор: через освячення хліба і вина здійснюється зміна цілої сутності (substantia) хліба в сутність Тіла Христа, Господа нашого, і цілої сутності вина в сутність Його Крові; католицька Церква справедливо і точно назвала цю зміну транссубстанціацією (пересуществленням)» (Тридентський Собор: DS 1642.).
1377    Євхаристійна присутність Христа розпочинається з моменту освячення і триває доти, доки існують євхаристійні види. Цілий Христос присутній у кожному з євхаристійних видів і є цілий у кожній їх частині, так що ламання хліба не ділить Христа (Пор. Тридентський Собор: DS 1641.).
1378    Культ Євхаристії. У відправі Служби Божої ми виражаємо нашу віру в дійсну присутність Христа під видами хліба і вина, зокрема, клякаючи на коліна або низько схиляючись на знак почитання Бога. «Католицька Церква виявляла і продовжує виявляти культ поклоніння, який належить до таїнства Євхаристії, не лише під час відправи Служби Божої, але і поза нею, як найстаранніше зберігаючи освячені Дари, виставляючи їх вірним для врочистого вшанування, носячи їх у процесіях» (Павло VI, Енц. « Mysterium fidei », 56.).
1379    «Святий кивот» (tabernaculum) спочатку був призначений для достойного збереження Євхаристії, щоб її можна було занести хворим і тим, що не були на Службі Божій. Поглиблюючи віру в дійсну присутність Христа в Його Євхаристії, Церква усвідомила значення мовчазного поклоніння Христові, присутньому у Святих Дарах. Тому кивот повинен займати особливо достойне місце у храмі і повинен бути виконаний так, щоб підкреслити І виявити правду про дійсну присутність Христа в Найсвятішому Таїнстві.
1380    Є глибокий зміст у тому, що Христос хотів залишитися присутнім у Своїй Церкві таким незвичайним (унікальним) способом. Оскільки Христос мав покинути Своїх видимим способом, то бажав залишити нам Свою таїственну присутність; оскільки Він мав жертвувати Себе на Хресті за наше спасіння, Він хотів, щоб ми мали спомин тієї любові, якою Він нас полюбив «до кінця» (Iв. 13,1), аж до дарування Свого життя. Дійсно, Своєю євхаристійною присутністю Він таємниче залишається між нами як Той, що нас полюбив і віддав Себе за нас (Пор. Гал. 2, 20.), і Він залишається у знаках, які виражають і передають цю любов:
«Церква І люди дуже потребують євхаристійного культу. Ісус нас очікує в цьому таїнстві любові. Не шкодуймо часу, щоб піти зустріти Його в поклонінні, у спогляданні, повному віри і готовому до спокутування за тяжкі провини і злочини світу. Нехай наша адорація буде невичерпна» (Іван-Павло II, Посл. «Dominicae Cenae», 3.).
1381    «Присутність справжнього Тіла Христового і справжньої Крові Христової у цьому таїнстві "не можна зрозуміти з допомогою чуттів, - говорить св. Тома, - а тільки єдиною вірою, що спирається на авторитет Бога". Тому, пояснюючи тексти св. Луки, 22,19: "Це є Моє тіло, що за вас віддається", св. Кирило каже: "Не запитуй себе, чи це правда, а прийми з вірою слова Господа, бо це Він є Істина, Він не обманює"» (Павло VI, Енц. « Mysterium fidei », пор. св. Тома Аквінський, Сума теології, 3, 75, 1; св. Кирило Олександрійський, Ком. на Євангеліє від Луки 22, 19:

«Вклоняюсь скрушно я, мій Боже потаємний,

шаную маєстат Твій у Агнці незбагненнім;
Тобі у жертву серце я своє складаю,
не маючи Тебе, нічого я не маю.

Ні зором, дотиком Тебе не досягти:

лиш треба слухати, щоб віру зберегти;
що Божий Син навчав, я вірю в те усе;
що ж більше істинне, ніж слово Правди це» (АНМА 50, 589.).

VI. Пасхальний бенкет


1382    Служба Божа є водночас і нероздільно жертовним спомином, у якому постійно здійснюється жертва Хреста, і святим бенкетом Причастя Тіла і Крові Господа. Але здійснення евхаристійної жертви цілком спрямоване на інтимний зв'язок вірних із Христом через святе Причастя. Причащатися - це означає приймати Самого Христа, Який приніс Себе в жертву за нас.

1383    Вівтар, навколо якого збирається Церква під час відправи Євхаристії, являє собою два аспекти однієї і тієї самої містерії: вівтар жертви і стіл Господа. І це тим більше, що християнський вівтар є символом Самого Христа, присутнього на зібранні Своїх вірних водночас як жертва, принесена за наше примирення, і як небесна Пожива, що нам дається. «Що ж таке вівтар Христа, як не образ Тіла Христового?» - каже святий Амвросій (Св. АмвросІй, Про святі таїнства, 5, 7.) і повторює в іншому місці: «Вівтар відображає Тіло [Христа], а Тіло Христа є на вівтарі» (Св. Амвросій, Про святі таїнства, 4, 7.). Літургія виражає цю єдність жертви і Причастя в численних молитвах. Так, Римська Церква молиться у своїй анафорі:
«Смиренно благаємо Тебе, Господи Всемогутній: нехай Твій святий ангел у присутності Твоєї величі складе цю жертву на Твій небесний вівтар, щоб ми, приймаючи з цього вівтаря причастя найсвятішого Тіла і Крові Твого Сина, наповнилися Твоєю благодаттю і всяким благословенням небесним» (Римський Мисал, Римський Катехизм, 96.).

«Прийміть і їжте з цього всі»: Причастя


1384    Господь звертається до нас із наполегливим запрошенням прийняти Його в таїнстві Євхаристії: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не споживатимете Тіла Людського Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі» (Iв. 6,53).

1385    Щоб відповісти на таке запрошення, нам слід приготуватися до цієї великої і святої хвилини. Св. Павло закликає до іспиту сумління: «Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу. Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п'є» (1 Кор. 11, 27-29). Той, хто свідомий тяжкого гріха, повинен приступити до таїнства Примирення перед тим, як причащатися.
1386    Перед величчю цього таїнства вірний може лише смиренно і з палкою вірою сказати словами сотника (Пор. Мт. 8, 8.): «Господи, я не достойний, щоб Ти увійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає» (Римський Мисал, Емболізм, 133.). У Божественній Літургії св. Івана Золотоустого вірні моляться так само:
«Вечері Твоєї Тайної сьогодні, Сину Божий, мене причасником прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як розбійник, сповідаюся Тобі: "Згадай мене, Господи, у Царстві Твоїм”» (Літургія св. Івана  Золотоустого, Молитва перед Причастям.).
1387    Щоб належно приготуватися до прийняття цього таїнства, вірні повинні дотримуватися посту, приписаного своєю Церквою (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 919.). Зовнішня постава (рухи, вбрання) повинна виражати пошану, врочистість і радість цієї хвилини, коли Христос стає нашим гостем.
1388    Саме суть Євхаристії передбачає, щоб вірні, якщо вони відповідають вказаним вимогам, причащалися кожного разу, коли беруть участь у Службі Божій (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 916-917.): «Дуже рекомендується вірним брати участь у Службі Божій цим найдосконалішим способом, коли вірні після святого Причастя священика приймають Тіло Господнє з цієї самої жертви» (II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 55.).
1389    Церква зобов'язує вірних «брати участь у Службі Божій у неділі та свята» (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. «Orientalium Ecclesiarum», 15.) і щонайменше один раз на рік приймати Євхаристію, якщо можливо, у Великодній час (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 920.), приготувавшись у таїнстві Примирення. Але Церква гаряче просить вірних приймати святу Євхаристію у неділі і свята або ще частіше, навіть кожного дня.
1390    Завдяки таїнственній присутності Христа в кожному з двох видів Причастя лише під видом хліба дозволяє отримати увесь плід благодаті Євхаристії. З пастирських причин цей спосіб причащатися законно встановлений як найзвичайніший у латинському обряді. «Святе Причастя набуває повнішого значення знака, коли воно прийняте під двома видами. Бо в цій формі показується в досконалішому світлі знак євхаристійного бенкету» (Римський Мисал, Загальна настанова, 240.). Це звичайна форма Причастя у східних обрядах.

Плоди Причастя


1391    Причастя збільшує наше єднання з Христом. Прийняття Євхаристії у Причасті приносить як головний плід глибоке єднання з Ісусом Христом. Авжеж, Господь каже: «Хто їсть Тіло Моє і Кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я - в ньому» (Iв. 6,56). Життя в Христі знаходить свою основу в Євхаристійній трапезі: «Як Мене Отець живий послав і Я Отцем живу, так і той, хто споживає Мене, житиме Мною» (Iв. 6,57):

«Коли на Господні свята вірні приймають Тіло Сина, вони сповіщають один одному Добру Новину про те, що їм даний завдаток життя; подібно до цього ангел сказав Марії Магдалині: «Христос воскрес!» Ось і тепер також життя і воскресіння передані тому, хто приймає Христа» (Фанкит (Молитовне правило), т. 1, Загальне, 237а-b.).
1392    Те, що матеріальна пожива чинить у нашому тілесному житті,  Причастя здійснює чудовим способом у нашому духовному житті. Прийняття у святому Причасті Тіла Воскреслого Христа, «оживленого й оживляючого Святим Духом» (II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 5.), зберігає, збільшує і оновлює життя благодаті, отримане при Хрещенні. Таке зростання християнського життя потребує живлення євхаристійним Причастям, хлібом нашої мандрівки, аж до нашої смерті, коли воно буде нам дане як пожива в дорогу (святе напуття).
1393    Причастя оберігає пас від гріха. Тіло Христа, яке ми приймаємо у Причасті, «віддане за нас», а Кров, яку ми п'ємо, «пролита за багатьох на відкуплення гріхів». Тому Євхаристія не може з'єднати нас із Христом, не очистивши нас водночас від учинених гріхів і не оберігаючи нас від гріхів майбутніх:
«Кожного разу, як їсте хліб цей і п'єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню» (1 Кор. 11,26). Якщо ми звіщаємо смерть Господа, ми звіщаємо також відпущення гріхів. Якщо кожного разу, коли проливається Кров, вона проливається на відпущення гріхів, я повинен приймати її завжди, щоб вона завжди відпускала мої гріхи. Я, що завжди грішу, повинен завжди мати ліки» (Св. Амвросій, Про святі таїнстваn 4, 28.).
1394    Як тілесна їжа служить відновленню втрачених сил, так Євхаристія зміцнює любов, яка в щоденному житті схильна послаблюватися; а ця оживлена любов нищить легкі гріхи (Пор, Тридентський Собор: DS 1638.). Віддавши Себе для нас, Христос наново оживляє нашу любов і робить нас здатними подолати невпорядковані прив'язання до створінь і вкоренитися в Ньому:
«Оскільки Христос умер за нас із любові, ми, згадуючи Його смерть у часі жертви, просимо Його, щоб дав нам любов через прихід Святого Духа; просимо смиренно, щоб силою цієї любові, через яку Христос хотів умерти за нас, ми також, приймаючи благодать Святого Духа, могли вважати світ розп'ятим за нас, і ми самі були розп'яті за світ. [...] Отримавши дар любові, вмираймо для гріха і живімо для Бога» (Св. Фульгентій Руспенський, Проти діянь Фабіяна, 28, 17.).
1395    Любов, яку Євхаристія запалює в нас, охороняє нас від майбутніх тяжких гріхів. Чим більше ми беремо участь у житті Христа і чим більше поглиблюємо приязнь з Ним, тим важче нам розірвати цю єдність з Ним через смертельний гріх. Євхаристія не призначена для прощення смертельних гріхів. Це належить до таїнства Примирення. Євхаристія - передовсім це таїнство тих, що перебувають у повній спільності з Церквою.
1396    Єдність містичного Тіла: Євхаристія творить Церкву. Ті, що приймають Євхаристію, тісніше з'єднані з Христом. Тому-то Христос єднає усіх вірних в одне Тіло - Церкву. Причастя відновлює, змінює, поглиблює це включення в Церкву, сповнене вже у Хрещенні. У Хрещенні ми покликані творити одне Тіло (Пор. 1 Кор. 12, 13.). Євхаристія здійснює це покликання: «Чаша благословення, що ми благословляємо, хіба не є причастям Христової Крові? Хліб, що ламаємо, хіба не є причастям Христового Тіла? Тому, що один хліб, нас багато становить одне Тіло, бо всі ми спільники одного хліба» (1 Кор. 10,16-17):
«Якщо ви - Тіло Христове і Його члени, то на трапезу Господню покладене ваше таїнство; ви приймаєте своє таїнство. Ви відповідаєте «Амінь» («Так, це правда!») на те, що приймаєте, І, відповідаючи, підписуєтесь під цим. Ти чуєш слова: «Тіло Христове» — і відповідаєш: «Амінь». Отож, будь членом Тіла Христового, щоб істинним було твоє «Амінь» (Св. Августин, Проповіді, 272.).
1397    Євхаристія зобов'язує допомагати вбогим. Щоб прийняти у правді Тіло і Кров Христа, віддані за нас, ми повинні бачити Христа в найбідніших, у Його братах (Пор. Мт. 25, 40.):
«Ти скуштував Крові Господа - і не впізнаєш навіть брата свого. Ти зневажаєш стіл цей, якщо не вважаєш гідним твоєї їжі того брата, який був гідний сидіти при цім самім столі Господа. Бог звільнив тебе від усіх твоїх гріхів і запросив тебе до Свого стола. А ти навіть тоді не став милосерднішим» (Св. Іван ЗолотоустиЙ, Бесіди на І Послання до Коринтян, 21, 5.).
1398    Євхаристія і єдність християн. Перед величчю цієї містерії св. Августин кличе: «О таїнство побожності! О знаку єдності! О узи любові!»  (Св. Августин, Трактат на Євангеліє від Івана, 26, 13; пор. II Ватиканський Собор, Конст. «Васгозапсіит Сопсіїіит», 47.). Чим болючіше відчуваються поділи Церкви, які розривають спільну затрапезну участь з Господом, тим необхіднішими є молитви до Господа, щоб повернулися дні цілковитої єдності тих, хто вірує в Нього.
1399    Східні Церкви, які не є в повному сопричасті з католицькою Церквою, відправляють Євхаристію з великою любов'ю. «Ці Церкви, хоч і відділені, мають правдиві таїнства - насамперед через апостольське наступництво - Священство і Євхаристію, які їх тісно єднають з нами» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 15.). Певне спілкування у таїнствах (іп sасrіs), а отже, у Євхаристії, є «не тільки можливе, але навіть рекомендоване за сприятливих умов і за схваленням церковної влади» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 15; пор. Кодекс канонічного права, кан. 844, § 3.).
1400    Церковні спільноти, породжені Реформацією, відділені від Католицької Церкви «передовсім через відсутність таїнства Рукоположення, не зберегли властивого й повного Євхаристійного таїнства» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 22.). З цієї причини євхаристійне співпричастя (intercommunio) з цими спільнотами не є можливим для католицької Церкви. Однак ці церковні спільноти, «коли вони споминають у Святій Вечері смерть і воскресіння Господа, визнають, що життя полягає у злуці з Христом, та очікують Його славного повернення» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 22.).
1401    Коли постає нагальна необхідність, католицькі священнослужителі можуть за згодою правлячого єпископа уділити таїнства (Євхаристії, Покаяння і Помазання хворих) іншим християнам, які не перебувають у повному співпричасті з католицькою Церквою, але які просять їх добровільно: тоді треба, щоб вони визнали католицьку віру стосовно цих таїнств і були І385 відповідно підготовлені до їх прийняття (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 844, §4.).

VII. Євхаристія - «завдаток майбутньої слави»


1402    У старовинній молитві Церква прославляє таїнство Євхаристії: «О святий бенкете, де Христос є нашою поживою, де оживляється спогад про Його терпіння, де благодать наповняє наші душі, де нам дано завдаток прийдешньої слави» (Літургія Годин, Празник Найсвятішого Тіла і Крові Христа.). Якщо Євхаристія є спомином Пасхи Господа, якщо, причащаючись з вівтаря, ми також наповнені «усім небесним благословенням і благодаттю» (Римський Мисал, Римський канон, 96.), то Євхаристія є також випередженням небесної слави.

1403    На Тайній Вечері Господь Сам звернув увагу Своїх учнів на сповнення Пасхи в Царстві Божому: «Кажу вам: Не питиму віднині з цього виноградного плоду аж до дня того, як питиму його новим з вами в Царстві Отця Мого» (Мт. 26,29) (Пор. Лк. 22, 18; Мр. 14, 25.). Кожного разу, коли Церква відправляє Євхаристію, вона пригадує цю обітницю і її погляд звертається до «Того, Хто приходить» (Од. 1,4). У своїй молитві вона просить про прихід Господа: «Марана та» (1 Кор. 16,22), «Прийди, Господи Ісусе» (Од. 22,20), «Хай прийде благодать Твоя, а світ цей хай мине!» (Дидахе 10, 6.).
1404    Церква знає, що тепер Господь приходить у Своїй Євхаристії і що Він у ній є серед нас. Однак ця присутність прихована. Тому ми відправляємо Євхаристію, «з блаженною надією чекаючи приходу Спаса нашого Iсуса Христа» (Римський Мисал, Емболізм після «Отче наш»; пор. Тит. 2, 13.), просячи,«щоб ми могли вічно тішитись славою Твоєю у Царстві Твоєму, коли Ти витреш кожну сльозу з наших очей; бачачи Тебе, Бога нашого, таким, яким Ти є, будемо подібні до Тебе усі разом і навіки і будемо прославляти Тебе без кінця через Христа, нашого Господа» (Римський Мисал, III Євхаристійна молитва, 116; молитва за померлих.).
1405    У цій великій надії на нове небо й нову землю, у яких справедливість перебуватиме (Пор. 2 Пт. З, 13.), ми не маємо певнішого завдатку, виразнішого знаку, ніж Євхаристія. Справді, коли відправляється ця містерія, «чиниться діло нашого спасіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 3.) і ми «ламаємо той самий хліб, що є ліком безсмертя, протиотрутою від смерті, щоб жити вічно в Ісусі Христі» (Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, 20, 2.).

КОРОТКО


1406    Ісус каже: «Я - хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки (...). Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п 'є, той живе життям вічним (...), той у Мені перебуває, а Я -е ньому» (їв. 6,51.54.56).

1407    Євхаристія є осередком і вершиною життя Церкви, бо в ній Христос залучає Свою Церкву і всіх її членів до Своєї жертви хвали і подяки, принесеної раз і назавжди на Хресті Своєму Отцеві; цією жертвою Він розливає благодать спасіння на Своє Тіло, яким є Церква.
1408     Євхаристійна відправа завжди містить: проголошення Слова Божого, подяку Богові Отцеві за всі Його добродійства, особливо за дар Свого Сина; освячення хліба і вина та участь у літургійному бенкеті через прийняття Тіла і Крові Господа. Ці елементи становлять єдиний акт культу.
1409    Євхаристія - це спомин про Пасху Христа, тобто діло спасіння, здійснене життям, смертю і воскресінням Христа, діло, яке присутнє в літургійному діянні.
1410    Сам Христос, вічний Первосвященик Нового Союзу, діючи через служіння священиків, приносить євхаристійну жертву. І Той Самий Христос, дійсно присутній під видами хліба і вина, є жертвою, яка приноситься в євхаристійному жертвоприношенні.
1411    Тільки правосильно висвячені священики можуть головувати в Євхаристії та освячувати хліб і вино, щоб вони стали Тілом і Кров'ю Господа.
1412    Істотними знаками таїнства Євхаристії є пшеничний хліб і виноградне вино, на які прикликається благословення Святого Духа і над якими священик виголошує слова освячення, сказані Ісусом під час Тайної Вечері: «Це - Моє Тіло, що за вас віддається (...). Це є чаша Моєї Крові...»
1413    Через освячення відбувається пересуществлення хліба і вина в Тіло і Кров Христа. Під освяченими видами хліба і вина Сам Христос, Живий і Прославлений, є правдиво присутній, дійсно і сутнісно, Тілом Своїм і Кров'ю, зі Своєю душею і Божеством (Пор. Тридентський Собор: DS 1640; 1651.).
1414    Євхаристія ~ як жертва - приноситься як спокутування за гріхи живих і мертвих і щоб отримати від Бога духовні і дочасні добродійства.
1415    Той, хто хоче прийняти Христа у євхаристійному Причасті, повинен бути в стані благодаті. Якщо людина свідома, що вчинила смертельний гріх, вона не повинна приступати до Євхаристії, не отримавши попередньо відпущення гріхів у таїнстві Покаяння.
1416    Святе Причастя Тіла і Крові Христа збільшує єдність того, хто причащається, з Христом, відпускає йому легкі гріхи й охороняє від тяжких гріхів. Оскільки зміцнюються узи любові між Христом і тим, хто причащається, прийняття цього таїнства зміцнює єдність Церкви - містичного Тіла Христового.
1417    Церква активно рекомендує вірним приймати святе Причастя кожного разу, коли вони беруть участь у відправі Євхаристії; Церква їх зобов'язує це робити щонайменше раз на рік.
1418    Тому що Христос Сам присутній у цьому таїнстві вівтаря, Його належить вшанувати культом поклоніння. Прийти поклонитися Святим Дарам «є доказом вдячності, знаком любові й обов'язком поклоніння Христу, Господу нашому» (Павло VI, Енц. «Mysterium fidei».).
1419    Христос, переходячи з цього світу до Отця, дає нам у Євхаристії завдаток Своєї слави: участь у святій Жертві уподібнює нас із Його серцем, підтримує наші сили впродовж нашого земного життя, збуджує в нас бажання вічного життя, з'єднує нас із Небесною Церквою, святою Дівою Марією і з усіма святими.

Катехизм Католицької Церкви про таїнство Покаяння

1422    «Ті, що приступають до таїнства Покаяння, приймають від Божого милосердя прощення образи, яку вони Йому вчинили, а заодно примиряються з Церквою, яку поранили своїми гріхами і яка своєю любов'ю, прикладом, молитвами працює над їхнім наверненням» (П Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 11.).

І. Як названо це таїнство?


1423    Його названо таїнством Навернення, бо воно сакраментальним способом здійснює заклик Христа покаятися (Пор. Мр. 1, 15.), повернутися до Отця (Пор. Лк. 15, 18.), від Якого людина віддалилася через гріх.

Його названо таїнством Покаяння, бо воно освячує особистий і церковний шлях до навернення, жалю і спокутування з боку грішного християнина.
1424    Його названо таїнством Сповіді, бо виявлення, визнання гріхів перед священиком є істотним елементом цього таїнства. У глибшому значенні - це таїнство є також «сповідуванням», визнанням і прославленням святості Бога і Його милосердя до грішної людини.
Його названо таїнством Прощення, бо через сакраментальне відпущення (розрішення) гріхів, дане священиком, Бог надає тому, хто кається, «прощення і мир» (Чин Покаяння, Формула відпущення гріхів, 46, 55.).
Його названо таїнством Примирення, бо воно дає грішникові любов Бога, яка примирює: «Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5,20). Той, хто живе милосердною любов'ю Бога, готовий відповісти на заклик Господа: «Піди, помирись перше з твоїм братом» (Мт. 5,24).

II.   Для чого таїнство Примирення після Хрещення?


1425    «Ви обмились, ви освятились, ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (пор. 1 Кор. 6,11). Треба усвідомити собі велич Божого дару, який даний нам у таїнстві християнського втаємничення, щоб зрозуміти, наскільки гріх є чужим для того, хто «в Христа одягнувся» (Гал. 3,27). Св. апостол Іван говорить також: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (1 Iв. 1,8). Сам Господь навчив нас молитися: «І прости нам гріхи наші» (Лк. 11,4), пов'язуючи взаємне прощення наших образ із прощенням гріхів, яке дасть нам Бог.

1426    Навернення до Христа, нове народження через Хрещення, дар Святого Духа, Тіло і Кров Христа, прийняті як пожива, зробили нас «святими й бездоганними перед Ним» (Еф. 1,4), як і сама Церква, Наречена Христа, є «святою й непорочною перед Ним» (Еф. 5,27). Однак нове життя, прийняте в християнському втаємниченні, не усунуло немочі й слабкості людської природи, схильності до гріха, яку Традиція називає похіттю і яка залишається в охрещених, щоб вони утвердили себе в боротьбі за християнське життя за допомогою Христової благодаті (Пор. Тридентський Собор: DS 1515.). Цією боротьбою є подвиг навернення задля святості і вічного життя, до якого Господь не перестає нас закликати (Тридентський Собор: DS 1545; II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium » 40.).

III. Навернення охрещених


1427    Ісус закликає до навернення. Цей заклик є істотною частиною проповідування Царства: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1,15). У проповідуванні Церкви цей заклик звернений насамперед до тих, хто ще не знає Христа і Його Євангелія. Так, Хрещення є головним місцем першого й ґрунтовного навернення. Через віру в Добру Новину і через Хрещення (Пор. Ді. 2, 38.) людина відрікається від зла і здобуває спасіння, тобто відпущення усіх гріхів і дар нового життя.

1428    Заклик Христа до навернення продовжує лунати в житті християн. Це друге навернення є безперервним завданням усієї Церкви, яка «охоплює грішників у своєму лоні», яка «є водночас святою і завжди потребує очищення і яка постійно чинить покуту і відновлюється» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 8.). Це зусилля навернення є не тільки людським ділом. Воно є порухом «серця сокрушенного» (Пс. 51,19), притягненого і порушеного (Пор. Iв. 6, 44; 12, 32.) благодаттю відповісти на милосердну любов Бога, Який перший полюбив нас (Пор. 1 Iв. 4, 10.).
1429    Про це свідчить навернення св. Петра після того, як він тричі відрікся свого Учителя. Погляд Ісуса, повний безмежного милосердя, викликає сльози жалю (Лк. 22,61-62) і - після воскресіння Господа - потрійне ствердження любові до Христа (Пор. Iв. 21, 15-17.). Друге навернення має також спільнотний вимір. Це видно в заклику Господа до всієї Церкви: «Покайся!» (Од. 2,5.16).
Про обидва навернення св. Амвросій говорить: «Церква має воду і сльози: воду Хрещення і сльози Покаяння» (Св. Амвросій, Послання, 1, 12.).

IV. Внутрішнє покаяння


1430    Як це уже було в пророків, заклик Ісуса до навернення і покаяння не передбачає насамперед зовнішніх проявів - «волосяниці і попелу», постів та умертвлень, - а навернення серця, внутрішнє покаяння. Без нього зовнішні прояви покаяння залишаються даремними й брехливими; і навпаки, внутрішнє навернення штовхає до вираження цього стану видимими знаками, жестами і ділами покаяння (Пор. Йоіл 2, 12-13; Іс. 1, 16-17; Мт. 6, 1-6. 16-18.).

1431    Внутрішнє покаяння є корінною переоцінкою всього життя, поверненням, наверненням до Бога усім нашим серцем, припиненням гріха, відверненням від зла, відразою до злих вчинків, які ми вчинили. Водночас воно містить бажання і постанову змінити своє життя в надії на Боже милосердя і довірі до помочі Його благодаті. Це навернення серця супроводжує біль і спасенний смуток, який Отці назвали скорботою духа, жалем серця (Пор. Тридентський Собор: DS 1676-1678; 1705; Римський Катехизм, 2, 5, 4.).
1432 Серце людини отяжіле й закаменіле. Треба, щоб Бог дав людині нове серце (Пор. Єз. 36, 26-27.). Наверненням є насамперед діло Божої благодаті, яке навертає наші серця до Нього: «Наверни нас, Господи, до Себе, і ми повернемось» (Плач Єр. 5,21). Бог дає нам силу, щоб починати все наново. Розкриваючи велич любові Бога, наше серце стрясається від жаху і гріховного тягаря і починає боятися образити Бога гріхом і бути відлученим від Нього. Людське серце навертається, дивлячись на Того, Кого зранили наші гріхи (Пор. Iв. 19, 37; Зах. 12, 10.):
«Погляньмо пильно на кров Христа і зрозуміймо, яка дорога вона Богові й Отцеві Його; бо вона пролита за наше спасіння, вона принесла цілому світові благодать покаяння» (Св. Климент Римський, Послання до Коринтян, 1, 4.).
1433    Від дня Пасхи Святий Дух «докоряє світові за гріх» (Iв. 16, 729 8-9); тому, що світ не повірив у Того, Кого послав Отець. Але Той Самий Дух, Який викриває гріхи, є Утшштелем (Пор. Iв. 15, 26.), що дає людському серцю благодать каяття і навернення (Ді. 2, 36-38; пор. Іван-Павло II, Енц. «Dominum et Vivificantem», 27-48.).

V. Різні форми покаяння у християнському житті


1434    Внутрішнє покаяння християнина може виражатися в різноманітних формах. Св. Письмо та Отці особливо рекомендують три з них: піст, молитву і милостиню (Пор. Тов. 12, 8; Мт. 6, 1-18.), які виражають навернення стосовно самого себе, стосовно Бога та інших людей. Разом із цілковитим очищенням через Хрещення чи мучеництво вони згадуються як засоби отримання прощення гріхів: зусилля, спрямовані на примирення з ближнім, сльози покаяння, турбота про навернення ближнього (Пор. Як. 5, 20.), заступництво святих і діла любові, що «силу гріхів покриває» (1 Пт. 4,8).

1435    Навернення здійснюється у щоденному житті через діла примирення, турботу про вбогих, практикування і захист справедливості і права (Пор. Ам. 5, 24; Іс. 1, 17.), через визнання своїх провин перед братами, братнє повчання, перегляд життя, іспит сумління, духовний провід, прийняття терпінь, витривалість під час переслідування за справедливість. Узяти свій хрест і кожного дня йти вслід за Ісусом - це найпевніша дорога покаяння (Пор. Лк. 9, 23.).
1436    Євхаристія і Покаяння. Щоденне навернення і покаяння беруть свій початок І свою поживу в Євхаристії, бо в ній присутня жертва Христова, яка примирила нас із Богом; нею живляться й зміцнюються ті, що живуть життям Христа; «вона є протиотрутою, яка звільняє нас від повсякденних гріхів і оберігає від смертельних гріхів» (Пор. Тридентський Собор: DS 1638.).
1437    Читання Святого Письма, проказування Літургії Годин і «Отче наш», усякий щирий акт культу чи побожності оживляє в нас дух навернення І покаяння, причиняється до прощення наших гріхів.
1438    Часи і дні покути впродовж літургійного року (Великий піст, кожна п'ятниця на пам'ять про смерть Господа) є важливими моментами практики покути в Церкві (Пор. II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 109-110; Кодекс канонічного права, кан. 1249-1253; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 880-883.). Ці періоди особливо сприятливі для духовних вправ, покаянних богослужень, прощ на знак покаяння, добровільних умєртвлень, таких, як піст і милостиня, братерський розподіл (діла милосердя і місіонерські діла).
1439    Шлях навернення і покаяння прекрасно описав Ісус у «Притчі про блудного сина», центром якої є «милосердний батько» (Лк. 15,11-24): зачарування оманливою свободою, залишення батьківського дому; крайня убогість, у якій опинився син після змарнування майна; глибоке приниження від того, що змушений був пасти свиней, а ще гірше, приниження від того, що змушений був їсти стручки, що їх їли свині; роздум про втрачене добро, жаль і рішення визнати себе винним перед своїм батьком; шлях повернення; великодушне прийняття, радість батька - у цьому, власне, полягають головні риси процесу навернення. Гарне вбрання, перстень І святковий бенкет є символами цього нового життя, чистого, гідного, сповненого радості, яким є життя людини, що повертається до Бога і в лоно своєї родини, якою є Церква. Лише Серце Христа, яке знає глибину любові Свого Отця, могло нам виявити безмір Його милосердя способом, повним простоти і краси.

VI. Таїнство Покаяння і Примирення


1440    Гріх - це насамперед образа Бога, розірвання співпричастя з Ним. Він водночас шкодить співпричастю з Церквою. Тому навернення приносить і прощення Бога, і примирення з Церквою, що виражає і літургійно здійснює таїнство Покаянння і Примирення (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 11.).


Лише Бог відпускає гріхи


1441    Лише Бог відпускає гріхи (Пор. Мр. 2, 7.). Тому що Ісус є Сином Божим, Він каже про Себе: «Син Людський має владу на землі гріхи відпускати» (Мр. 2,10), і Він виконує цю Божу владу: «Сину! Відпускаються тобі твої гріхи!» (Мр. 2,5; Лк. 7,48). Більше того, у силу Своєї Божої влади Він передає цю можливість людям» (Пор. Iв. 20, 21-23), щоб вони виконували її в Його ім'я.

1442    Христос бажав, аби вся Його Церква у своїй молитві, своєму житті і діяннях була знаком і знаряддям прощення і примирення, яке Він здобув для нас ціною власної Крові. Але Він довірив сповнення влади відпущення гріхів апостольському служінню. Воно уповноважене чинити «службу примирення» (2 Кор. 5,18). Апостол посланий в імені Христа, і «Сам Бог» через Нього закликає і благає: «Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5,20).



Примирення з Церквою


1443    Упродовж Свого публічного життя Ісус не лише прощав гріхи, Він показав також наслідок цього прощення: грішників, яким відпустив гріхи, Він знову приймав до спільноти Божого Народу, від якої гріх їх віддалив або навіть відлучив. Яскравим свідченням цього є факт, що Ісус приймає грішників у Себе за столом, більше того, Сам сідає за їхній стіл - вчинок, який зворушливо виражає Боже прощення (Пор. Лк. 15.) і водночас повернення в лоно Божого Народу (Пор. Лк. 19,9)

1444    Роблячи апостолів учасниками у Своїй владі прощати гріхи, Господь дає їм теж владу примирення грішників із Церквою. Цей церковний вимір їхнього завдання виражається особливо в урочистих словах Христа до Петра: «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16,19). «Таке ж завдання в'язати і розв'язувати, що було дане Петрові, було також дане колегії апостолів, з'єднаних із їхнім головою (Мт. 18,18; 28, 16-20)» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 22.).
1445    Слова «в'язати» і «розв'язувати» означають: той, кого ви відлучите від свого спілкування, буде відлучений і від спілкування з Богом; того, кого ви знову приймете, і Бог приймає до Свого спілкування. Примирення з Церквою невіддільне від примирення з Богом.

Святе таїнство Прощення


1446    Христос установив це таїнство Покаяння для всіх грішників у Своїй Церкві, насамперед для тих, хто після Хрещення впав у тяжкий гріх, утратив таким чином благодать Хрещення і завдав рани церковним стосункам. Саме їм таїнство Покаяння дає нову можливість навернутися і віднайти благодать виправдання. Отці Церкви вважають це таїнство «другою дошкою [порятунку] після розбиття корабля, яким є втрата благодаті» (Тридентський Собор: DS 1542; Тертуліян, Про Покаяння, 4, 2.).

1447    Упродовж століть конкретна форма, у якій Церква виконувала цю владу, отриману від Господа, дуже змінювалась. У перших сторіччях примирення християн, які вчинили особливо тяжкі гріхи після Хрещення (наприклад, ідолопоклонство, самогубство чи чужоложство), було пов'язане з дуже суворим покаранням, згідно з яким ті, що каються, повинні були відбувати публічну покуту за свої гріхи, часто протягом багатьох років, до того як отримали примирення. До цього «стану покутників» (який стосується тільки деяких тяжких гріхів) допускалися досить рідко, а в деяких регіонах — лише один раз у житті. У VII столітті, натхнені східною монашою традицією, ірландські місіонери принесли на європейський континент практику «приватного» покаяння, яка не вимагає публічного і тривалого виконування покутних діл перед отриманням примирення з Церквою. Це таїнство відтоді здійснюється більш таємним способом між каянником і священиком. Ця нова практика передбачала можливість повторення і відкривала, таким чином, дорогу до регулярного приймання цього святого таїнства. Вона дозволяла в цій одній відправі отримати прощення тяжких і легких гріхів. У загальних рисах це та форма покути, яку Церква практикує донині.
1448    Через ці зміни, яких зазнали порядок і вділювання цього таїнства впродовж століть, можна побачити ту ж фундаментальну структуру. Вона містить два однаково істотні елементи. З одного боку, дії людини, яка навертається під впливом Святого Духа, а саме: жаль, визнання гріхів і спокутування; з іншого боку, діяння Бога через посередництво Церкви. Церква, що через єпископа і його пресвітерів в ім'я Ісуса Христа дає прощення гріхів і визначає спосіб спокутування, молиться також за грішника і покутує з ним. Так грішник оздоровлюється і його знову приймають до церковного сопричастя.
1449    Вживана в Латинській Церкві формула відпущення гріхів виражає істотні елементи цього таїнства: Отець милосердя є джерелом усякого прощення. Він здійснює примирення грішників через Пасху Свого Сина і дар Свого Духа, через молитву й служіння Церкви:
«Хай Бог, Отець милосердя, Який через смерть і воскресіння Свого Сина світ примирив із Собою і Святого Духа зіслав на відпущення гріхів, через служіння Церкви дасть тобі прощення і мир. І я тебе розрішаю з усіх гріхів твоїх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Чин Покаяння, Формула відпущення гріхів, 46, 55.).

VII. Дії каянника


1450    «Покаяння зобов'язує грішника добровільно прийняти всі ці елементи: у серці - жаль, на устах - визнання, у своїй поведінці - глибоку покору або плідне покутування». (Римський Катехизм, 2, 5, 21; пор. Тридентський Собор: DS 1673).


Жаль


1451    Між актами каянника перше місце займає жаль. Він є «болем душі і ненавистю до вчиненого гріха з рішенням не грішити більше в майбутньому» (Тридентський Собор: DS 1676.).

1452    Якщо жаль походить з любові до Бога, любленого понад усе, він називається «досконалим жалем» (жаль із любові). Такий жаль відпускає легкі провини; він відпускає також смертні гріхи, якщо містить у собі сильну постанову висповідатися (Пор. Тридентський Собор: DS 1677), як тільки це буде можливо.
1453    Жаль, який називається «недосконалим» (або аttrіtіо), також є даром Божим, спонукою Святого Духа. Він народжується з усвідомлення мерзотності гріха або зі страху перед вічним прокляттям та іншими карами, які загрожують грішникові (жаль зі страху). Таке діяння сумління може почати внутрішній процес, який може завершитися, під впливом благодаті, сакраментальним розрішенням. Але сам собою недосконалий жаль не може принести прощення тяжких гріхів, однак готує до його прийняття в таїнстві Покаяння (Пор. Тридентський Собор: DS 1678; 1705.).
1454    Прийняття цього таїнства треба приготувати через іспит сумління, зроблений у світлі Слова Божого. Найвідповідніші для цього тексти знаходимо в Декалозі і в моральній катехнзі Євангелій   а також в апостольських листах: Нагірна проповідь, апостольські повчання» (Пор. Рим. 12-15; 1 Кор. 12-13; Гал. 5; Еф. 4-6.).



Визнання гріхів


1455    Визнання гріхів (сповідь) навіть з людського погляду визволяє нас і полегшує наше примирення з іншими. Через сповідь людина правдиво дивиться на гріхи, вчинені нею, бере за них відповідальність на себе і через те знову відкривається Богові і Церковному спілкуванню, щоб уможливити нове майбутнє.

1456    Визнання гріхів перед священиком становить істотну частину таїнства Покаяння: «Каянники повинні у сповіді перерахувати всі смертні гріхи, яких вони є свідомі після докладного іспиту сумління, навіть якщо ці гріхи дуже таємні і вчинені лише проти двох останніх заповідей Декалогу (Пор. Вих. 20, 17; Мт. 5, 28.), бо іноді ці гріхи болючіше ранять душу і є небезпечнішими, ніж ті, які були вчинені на очах у всіх» (Тридентський Собор: DS 1680.).
«Коли Христові вірні стараються висповідатися з усіх гріхів, що спадають їм на пам'ять, можна не сумніватися, що виявляють їх усіх Божому милосердю для прощення. Ті, що чинять по-іншому і свідомо приховують деякі гріхи, нічого не пропонують Божій доброті, аби вона могла відпустити через посередництво священика. Бо «якщо хворий соромиться показати свою рану лікареві, то медицина не може лікувати того, що їй невідоме». (Тридентський Собор: DS 1680; пор. св. Єронім, Тлумачення на Проповідника., 10,11.).
1457    За Церковною заповіддю, «кожний вірний, що досягнув віку розсудливості, повинен сповідатися щонайменше раз на рік із тяжких гріхів, які має на сумлінні» (Кодекс канонічного права, кан. 989; Ігор. Тридентський Собор: DS 1683; 1708.). Той, хто свідомий учиненого смертельного гріха, не повинен приймати святого Причастя, не отримавши перед тим розрішення, навіть якщо має сильний жаль. (Пор. Тридентський Собор: DS 1647; 1661), хіба що є поважна причина причащатися, а нема можливості висповідатися  (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 916; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 711.). Діти повинні приступати до таїнства Покаяння перед тим, як вперше прийматимуть святе Причастя (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 914.)
1458    Сповідь зі щоденних провин (легких гріхів) не є обов'язково необхідна, але Церква гаряче рекомендує її (Пор. Тридентський Собор: DS 1680; Кодекс канонічного права, кан. 988, § 2.). Регулярна сповідь із наших легких гріхів допомагає нам формувати наше сумління, боротися з нашими поганими нахилами, піддаватися зцілюючій силі Христа, йти вперед у житті Духа. Отримуючи частіше через це таїнство дар Божого милосердя, ми самі прагнемо бути такими милосердними, як Він (Пор. Лк. 6, 36.)
«Той, хто сповідається й осуджує свої гріхи, уже діє з Богом. Бог осуджує твої гріхи; якщо ти їх також осуджуєш, ти єднаєшся з Богом. Людина і грішник є, так би мовити, дві дійсності: коли говорять про людину, її створив Бог; коли говорять про грішника, людина сама створила його. (...). Зруйнуй зроблене тобою, щоб Бог врятував створене Ним (...). Коли починаєш гидувати тим, що ти вчинив, тоді починаються твої добрі діла, бо ти осуджуєш свої злі вчинки. Початок добрих діл - це визнання злих діл. Ти чиниш правду і приходиш до Світла» (Св, Августин, Трактат на Євангеліє від Івана, 12, 13.).


Спокутування


1459    Багато гріхів приносять шкоду ближньому. Треба зробити все можливе, щоб цю шкоду виправити (наприклад, віддати вкрадені речі, повернути добру славу того, на кого був зведений наклеп, винагородити кривди). Звичайна справедливість вимагає цього. Крім того, гріх ранить й ослаблює самого грішника, як і його зв'язок з Богом і з ближнім. Розрішення усуває гріх, але не усуває всього безладу, спричиненого гріхом (Пор. Тридентський Собор: DS 1712.). Грішник, звільнений від гріха, повинен ще цілковито відновити своє духовне здоров'я. Отже, він повинен зробити щось більше, щоб виправити свою провину: він повинен «відшкодувати» відповідним способом або «спокутувати» свої гріхи. Це «відшкодування» також називається «покутою».

1460    Покута, яку накладає сповідник, повинна брати до уваги особистий стан того, хто кається, і повинна мати на меті його духове добро. Наскільки це можливо, вона повинна відповідати тяжкості і природі вчинених гріхів. Нею може бути молитва, якась жертва, діла милосердя, служіння ближньому, а особливо— терпляче прийняття Хреста, який ми мусимо нести. Ці покути дозволяють нам уподібнитися до Христа, Який Один спокутував усі наші гріхи (Пор. Рим. З, 25; 1 Iв. 2, 1-2.) раз і назавжди. Вони дозволяють нам стати співспадкоємцями Христа Воскреслого, «якщо ми страждаємо разом із Ним» (Рим. 8,17; Тридентський Собор: DS 1690.):
«Але наше відшкодування, яке сплачуємо за наші гріхи, можливе лише через Ісуса Христа; ми, самі від себе нічого не здатні зробити, з допомогою Того, «Хто укріплює» нас, можемо все (Флп. 4,13). Так, людина не має нічого, щоб славити себе, а вся наша «слава» - у Христі [...], у Якому ми чинимо відшкодування, «чинячи плоди, достойні покаяння» (Лк. 3,8), які з Нього черпають свою силу, через Нього жєртвуються Отцеві і завдяки Йому приймаються Отцем». (Тридентський Собор: DS 1691).
VIII. Служитель цього таїнства

1461    Оскільки Христос довірив Своїм апостолам служіння Примирення (Пор. Iв. 20, 23; 2 Кор. 5, 18.), їхні наступники - єпископи і помічники єпископів - пресвітери продовжують це служіння. Єпископи і пресвітери силою таїнства Рукоположення мають владу прощати всі гріхи «в ім'я Отця і Сина і Святого Духа».

1462    Прощення гріхів примиряє з Богом, а також із Церквою. Єпископ - видимий голова єпархії - справедливо вважається від давніх часів тим, хто передусім має владу й служіння примирення: він є керівником «покутної дисципліни» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 26.). Пресвітери, його помічники, сповнюють це служіння відповідно до того, як отримують місію чи то від єпископа (або чернечого настоятеля), чи то від Римського Архиєрея, згідно з правом Церкви. (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 844; 967-969; 972; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 722, §§ 3-4.).
1463 Деякі особливо тяжкі гріхи караються відлученням від Церкви (екскомуніка) - найсуворішою церковною карою, яка не дозволяє приймати таїнства І здійснювати деякі церковні діяння (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 1331; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 1431; 1434.). Згідно з канонічним правом розрiшення від цих гріхів може дати лише Римський Архиєрей, місцевий єпископ або священики, ними уповноважені (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 1354-1357; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 1420.). У разі небезпеки смерті кожний священик, навіть позбавлений права сповідати, може відпустити будь-який гріх і зняти будь-яке відлучення (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 976; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 725.).
1464    Священики повинні заохочувати вірних приступати до таїнства Покаяння і повинні бути готовими вділити це таїнство кожного разу, коли християни цього просять, у межах розумного (Пор, Кодекс канонічного права, кан. 986; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 735; II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 13.).
1465    Уділяючи таїнство Покаяння, священик виконує служіння Доброго Пастиря, який шукає вівцю, що заблудилася; Доброго Самарянина, що лікує рани; Отця, який очікує свого блудного сина і приймає його, коли той вертається; справедливого судді, який судить без огляду на особи і суд якого є водночас справедливим і милосердним. Одне слово, священик є знаком і знаряддям милосердної любові Бога до грішника.
1466    Сповідник - це не пан, а служитель Божого прощення. Служитель цього таїнства повинен єднатися з наміром і любов'ю Христа (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 13). Він повинен мати досвідчене знання християнської поведінки, життєвий досвід, пошану й делікатність до того, хто впав; він повинен любити правду, бути вірним Учительському Служінні Церкви і терпляче вести каянника до одужання і повної зрілості. Він повинен молитися і покутувати за нього, довіряючи його Божому милосердю.
1467    Беручи до уваги складність, делікатність і велич цього служіння та пошану, належну людям, Церква заявляє, що кожний священик, який сповідає, зобов'язаний під страхом суворої кари зберігати цілковиту таємницю стосовно гріхів, у яких признався йому каянник (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 983-984, 1388, п,1; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 1456.). Він також не може використовувати відомостей про життя каянників, які він отримав під час сповіді. Ця таємниця, яка не має ніяких винятків, називається «сакраментальною печаттю», бо те, що каянник довірив священикові, «опечатане» святим таїнством Сповіді.

IX. Наслідки цього таїнства


1468     «Уся дієвість Покаяння полягає у відновленні нам Божої благодаті і в з'єднанні нас у найбільшій приязні з Богом» (Римський Катехизм, 2, 5, 18.).  . Отже, метою і наслідком цього таїнства є примирення з Богом. У тих, що приймають таїнство розкаяним серцем і з побожним наставленням, «настає мир і спокій сумління, супроводжувані великою душевною розрадою» (Тридентський Собор: DS 1674.). Справді, таїнство Примирення з Богом приносить справжнє «духовне воскресіння», відновлення гідності і життєвих благ дітей Божих, найціннішим з яких є приязнь із Богом (Лк. 15,32).

1469    Це таїнство примирює із Церквою. Гріх послаблює або розриває братерську спільність. Таїнство Покаяння виправляє або відновлює її. У такому значенні воно не тільки оздоровлює того, хто відновлений у церковному співпричасті, а також оживлює Церкву, яка постраждала через гріх одного зі своїх членів (Пор. 1 Кор. 12,26.). Грішника, відновленого або утвердженого у співпричасті святих, зміцнює також обмін духовними благами між усіма членами Тіла Христового - чи тими, що перебувають ще в стані земної мандрівки, чи тими, які вже є в небесній батьківщині (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 48-50.):
«Треба нагадати, що примирення з Богом має своїм наслідком, так би мовити, інші примирення, які заліковують інші розриви, викликані гріхом: каянник, який отримав прощення, примирюється сам із собою у глибині свого єства, де знову отримує свою власну внутрішню правду; він примирюється з братами, яких він якимсь способом скривдив і зневажив; він примирюється з Церквою, він примирюється з усім створінням» (Іван-Павло II, Апост. зверн. «Reconciliatio et poenitentia», 31 .).
1470    У цьому таїнстві грішник, піддаючись милосердному Божому судові, певним чином випереджує суд, якому він буде підданий при кінці свого земного життя. Бо саме тепер, у цьому житті, нам даний вибір між життям і смертю, і тільки дорогою навернення ми можемо ввійти в Царство Боже, від якого відлучає тяжкий гріх (Пор. 1 Кор. 5, 11; Гал. 5, 19-21; Од. 22, 15.). Навертаючись до Христа через покуту і віру, грішник від смерті переходить до життя «і на суд не приходить» (Iв. 5,24).

X. Відпусти (Indulgentiae)


1471    Наука про відпусти та практика застосування відпустів у Церкві тісно пов'язана з наслідками таїнства Покаяння.


Що таке відпуст?


«Відпуст - це прощення перед Богом дочасної кари за гріхи, провина яких уже стерта. Відпусту досягає за певних умов християнин, відповідно наставлений, через посередництво Церкви, яка як служителька Відкуплення розділяє І дає його своєю владою зі скарбниці заслуг Христа і святих» Павло VI, Апост. конст. «Indulgentiarum doktrina», 1).

«Відпуст є частковий або повний, залежно від того, чи він звільняє від дочасної кари за гріхи частково чи цілком» (Там само, 2.). Кожний вірний може здобути відпусти для себе або для померлих (Кодекс канонічного права, кан. 994.).

Покарання за гріхи


1472    Щоб зрозуміти це вчення і практику Церкви, треба врахувати, що гріх має подвійний наслідок. Важкий гріх позбавляє нас спільності з Богом, а через те робить нас нездатними до вічного життя, позбавлення якого називається «вічною карою» за гріх. З Іншого боку, будь-який гріх, навіть легкий, викликає нездорове прив'язання до творінь, яке потребує очищення чи тут, на землі, чи після смерті у стані, який називається Чистилищем. Це очищення звільняє від того, що називають «дочасною карою» за гріх. Ці дві кари не повинні розглядатися як помста, накладена Богом ззовні, бо вони виникають із самої природи гріха. Навернення, яке походить від глибокої любові, може привести до цілковитого очищення грішника, так що йому не доведеться вже терпіти жодної кари (Пор. Тридентський Собор: DS 1712-1713; 1820.).

1473    Прощення гріха і відновлення спілкування з Богом веде за собою відпущення вічної кари за гріх. Але дочасні кари за гріх залишаються. Християнин повинен намагатися, терпляче переносячи страждання і всілякі випробовування і в кінці спокійно приймаючи смерть, приймати дочасні кари за гріх як благодать; він повинен старатися через діла милосердя і любові, а також через молитву і різні покутні практики цілком звільнитися від «старої людини» «й одягнутись у нову людину» (Пор. Еф. 4, 24.).

У співпричасті святих


1474    Християнин, який прагне очиститися від свого гріха й освятитися - Божою благодаттю, не залишений сам собі. «Життя кожної Божої дитини дивним способом пов'язане - у Христі і через Христа - з життям усіх інших братів-християн у надприродній єдності містичного Тіла Христа, як в одній містичній особі» (Павло VI, Апост. конст. « Indulgentiarum doktrina », 5.).

1475    У співпричасті святих «між вірними - і тими, що вже є в небесній батьківщині, і тими, що покутують у Чистилищі за свої провини, а також тими, що ще перебувають у земній мандрівці, - існує постійний зв'язок любові і щедрий обмін усіма благами» (Павло VI, Апост. конст. « Indulgentiarum doktrina », 5.). У цьому дивному обміні святість одного приносить користь іншим більше, ніж гріх одного може шкодити іншим. Так, звертання до співпричастя святих дозволяє грішникові, що кається, швидше й успішніше очиститися від кар за гріхи.
1476    Ці духовні блага спільності святих ми називаємо також скарбом Церкви, «що не є сумою благ, збираних віками, подібно до матеріальних благ, а безмежною й невичерпною вартістю, яку мають у Бога спокутування і заслуги Христа, Господа нашого, жертвувані за те, щоб усе людство було звільнене від гріха і прийшло до спільності з Отцем. Це у Христі, нашому ВідкупителевІ, є багатство винагороджень і заслуг, що походять з Його Відкуплення» (Павло VI, Апост. конст. « Indulgentiarum doktrina », 5.).
1477    «До цього скарбу належить також справді величезна вартість, безмірна і завжди нова, яку мають перед Богом молитви і добрі діла Пресвятої Діви Марії і всіх святих, які, йдучи за Христом і Його благодаттю, освятились і виконали діло, яке прийняли від Отця; так, працюючи для власного спасіння, вони також сприяли спасінню своїх братів у єдності містичного Тіла» (Павло VI, Апост. конст. « Indulgentiarum doktrina », 5.).

Відпуст отриманий від Бога через посередництво Церкви


1478    Відпуст отримується через Церкву, яка силою влади в'язати і розв'язувати, даною їй Ісусом Христом, діє на користь християнина і відкриває йому скарб заслуг Христа І святих, щоб вірний отримав від Отця милосердя відпущення дочасної кари за гріхи. Тому Церква хоче не тільки прийти на допомогу християнинові, а також заохотити Його до діл побожності, покути і любові (Пор. Павло VI, Апост. конст. « Indulgentiarum doktrina », 8; Тридентський Собор: DS 1835.).

1479    Оскільки померлі християни на шляху очищення також є членами того ж співпричастя святих, ми можемо допомогти їм, серед іншого, отримуючи для них відпусти, щоб вони були звільнені від дочасної кари за свої гріхи.
XI. Здійснення таїнства Покаяння

1480    Як усі таїнства, Покаяння є літургійною дією. Частини цієї відправи звичайно такі: привітання і благословення священика, читання Слова Божого, щоб освітлити сумління і заохотити до жалю; заклик до покаяння; сповідь, яка визнає гріхи і виявляє їх священикові; накладання й прийняття покути, розрішення, дане священиком; подячна молитва хвали і відсилання з благословенням священика.

1481 Візантійська літургія знає багато формул розрішення, що мають форму благальної молитви, які досконало виражають таїнство Прощення: «Бог, Який через пророка Натана простив Давидові, коли він визнав свої гріхи, І Петрові, коли він гірко плакав, І блудниці, коли вона сльозами обмила ноги Христа, і фарисеєві, і блудному синові, - Сам хай простить тобі через мене, грішника, у цьому житті і в майбутньому і не осудить тебе, коли станеш на Його страшнім Суді, -Він, Благословенний на віки віків. Амінь».
1482    Таїнство Покаяння також може бути вділене в рамках спільнотної відправи, під час якої вірні спільно готуються до сповіді і разом дякують за прощення гріхів. Тут особиста сповідь гріхів й особисте розрішення залучені до літургії Слова Божого з читаннями і проповідями, проведеним спільно іспитом совісті, спільним проханням прощення, молитвою «Отче наш» І спільною подячною молитвою. Ця спільнотна відправа чіткіше виражає церковний характер Покаяння. Яким би не був спосіб його відправи, таїнство Покаяння завжди залишається за своєю природою літургійною дією, а отже, церковною і публічною (Пор. II Ватиканський Собор, Конст. «Sасrоsапсtит Сопсіliит», 26, 27.).
1483    У разі необхідності можна застосувати спільнотну відправу Примирення із загальною сповіддю і загальним розрішенням. Така необхідність може виникнути, коли існує близька небезпека смерті, а священик або священики не мають достатньо часу, щоб вислухати сповідь кожного каянника. Необхідність може виникнути також тоді, коли є дуже багато тих, що сповідаються, а недостатньо сповідників, які можуть належно й у відповідний час усіх висповідати, так що каянники, без своєї вини, були б позбавлені на довгий час благодаті святого таїнства Сповіді або святого Причастя. У такому разі вірні повинні, для чинності розрішення, постановити висповідатися особисто зі своїх тяжких гріхів, коли лише будуть мати до цього нагоду (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 962, § 1.). Єпархіальному єпископові належить вирішити, чи існують умови для загального розрішення (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 961, § 2.). Великий наплив вірних з нагоди важливих свят чи прощ не являє собою випадку такої необхідності (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 961, § 1, 2.).
1484    «Повна індивідуальна сповідь із подальшим розрішенням залишається єдиним звичайним способом примирення вірних з Богом і Церквою, за винятком того, коли фізична чи моральна неможливість звільняють від такої сповіді» (Чин Покаяння, Формула відпущення гріхів, 31). Це правило має глибоке підґрунтя. Христос діє у кожному таїнстві. Він особисто звертається до кожного грішника: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2,5); Він є лікарем, що нахиляється над кожним хворим, який Його потребує (Пор. Мр. 2, 17.) для одужання; Він підносить їх і наново залучає до братерської спільності. Отже, особиста сповідь є найбільш значущою формою примирення з Богом і Церквою.
КОРОТКО

1485    «А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні,(...) увіходить Ісус, став посередині та й каже ш: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (їв. 20, 22-23).

1486    Прощення гріхів, учинених після Хрещення, дається в таїнстві, названому таїнством Навернення,  Сповіді, Покаяння чи Примирення.
1487    Хто грішить - ранить честь Бога і Його любов, свою власну гідність людини, покликаної бути сином Божим, і добрий духовний стан Церкви, живим каменем якої повинен бути кожний християнин.
1488    В очах віри немає більшого зла, ніж гріх; і немає нічого гіршого за наслідки, які він спричиняє для самих грішників, для Церкви і для всього світу.
1489    Повернення до спільності з Богом, яка було втрачена через гріх, - це порух, що народжується з благодаті Бога, Який сповнений милосердя і турботи про спасіння людей. Цього дорогоцінного дару треба просити як для себе самого, так і для інших.
1490    Повернення до Бога, назване наверненням і жалем, передбачає біль і відразу до скоєних гріхів, а також сильну постанову не грішити більше в майбутньому. Отже, навернення стосується минулого і майбутнього; навернення живиться надією на Боже милосердя.
1491    Таїнство Покаяння складається з трьох актів каянника та розрішення, даного священиком. Актами каянника є: жаль за гріхи, сповідь, або виявлення гріхів священикові, і постанова виконати покуту і діла відшкодування.
1492    Жаль (названий також каяттям) повинен виникати з мотивів віри. Якщо жаль виникає з любові до Бога, він називається «досконалим»; якщо він спирається на інші причини, то він називається «недосконалим».
1493    Хто хоче примиритися з Богом і Церквою, повинен визнати священикові всі тяжкі гріхи, у яких ще не сповідався і які пригадує собі після старанного іспиту совісті. Сповідь з легких гріхів, хоч і не є необхідною, все ж таки гаряче рекомендується Церквою.
1494    Сповідник пропонує тому, хто сповідається, виконати деякі акти «відшкодування», або «покути», щоб виправити шкоду, вчинену гріхом, і поводитися так, як властиво учневі Христа.
1495    Лише священики, які від влади Церкви отримали право сповідати, можуть прощати гріхи в ім’я Ісуса Христа.
1496    Духовними плодами таїнства Покаяння є:
– примирення з Богом, через яке каянник отримує наново благодать;
– примирення з Церквою;
– відпущення вічної кари, викликаної смертельними гріхами;
– бодай часткове відпущення дочасних кар за гріхи;
– мир і погідність совісті, душевна втіха;
– збільшення духовних сил до боротьби, яку веде християнин.
1497    Індивідуальна й повна сповідь з тяжких гріхів та розрішення є єдиним звичайним способом примирення з Богом і Церквою.
1498     Через відпусти вірні можуть отримати для самих себе, а також: для душ у Чистилищі прощення дочасної кари, що є наслідком гріхів.
ДУШПАСТИРСЬКІ ОГОЛОШЕННЯ НА XXVIII ЗВИЧАЙНУ НЕДІЛЮ

14 – 21 жовтня 2018ogolosh

СЬОГОДНІ
Розарієвий молебень сьогодні після Служби Божої о 10:00.

НА ТИЖНІ
Щодня запрошуємо на розарієві молебні після Божих Служб.
У понеділок відзначається День Втраченої Дитини. Цього дня буде спеціальна молитва на яку запрошуєм...


Детальніше...

Розклад Святих Мес

НЕДІЛЯ

  8:45 - українською

10:00 - українською

11:00 - en espanol

11:45 - po polsku

13:15 - українською

18:00 - українською

Понеділок

18:30 - українською



Вівторок

  7:00 - українською

18:30 - українською



Середа

  7:00 - українською



Четвер

  7:00 - українською

18:30 - latina



П'ятниця

  7:00 - українською

18:30 - українською



Субота

  7:00 - українською



Голос Папи

 

omi.org.ua

ewtn

Radio Marya