Історія Храму

Одержання дозволу та виділення ділянки під будівництво

У серпні 1896 р., незабаром після коронації, імператор Російської імперії Микола ІІ відвідав давню столицю держави – Київ. Його перші кроки в місті, а саме, участь в освяченні Володимирського собору і закладці Миколаївського храму в Покровському монастирі, посіяли в серцях місцевих римо-католиків надію на те, що новий імператор зверне увагу і на них. В Києві, де проживали майже 33 тисячі католиків, був лише один костел, збудований в 1842 році.

8 грудня 1896 р. більше тисячі парафіян костелу Св. Олександра, звернулися до київського генерал-губернатора (на той час цю посаду займав граф Олексій Павлович Ігнатьєв) з клопотанням, в якому вказувалося, що в місті Києві є лише один костьол Св. Олександра. Цей костьол за своїми розмірами не може вмістити в себе одночасно більше 1200-1500 чоловік, внаслідок чого тільки незначна частина парафіян може відвідувати Службу Божу. З іншої сторони, кількість   духовенства недостатня, тому парафіяни не можуть в повній мірі задовольнити „насущные духовные потребности свои и своих семей”. Це негативно впливає на моральне життя населення, а особливо підростаючого покоління. Тому парафіяни просять дозволу спорудити в Києві новий кам’яний костел. В проханні вперше з’являються слова „костел во имя Св. Николая”, та наголошується, що це „в ознаменование посещения в Августе 1896 года города Киева Их Императорскими Величествами”.

Лист закінчується проханням надати дозвіл створити обов’язковий в таких випадках, організаційний комітет із середовища парафіян. Крім того наголошується, що будівництво буде відбуватися „на средства, которые предполагаем собрать между собою по подписке”..

Подання до генерал-губернатора підписали 864 осіб Підписи дозволяють нам відтворити імена цих людей. Крім тих, які створили комітет (про них окремо) – це колежський асесор Комарницький, архітектори Куликовський, Іваницький, скульптор Є. Куликовська, інженер Іваницький, член Міської Думи Зданович та багато-багато інших .

Ще в 1888 р. київський губернатор отримав від Департаменту духовних справ циркуляр, який регламентував дії останнього у випадку нового будівництва. В циркулярі було зазначено, що оскільки „давность возведения р-к церкви не всегда обусловливает необходимость дальнейшего ее существования, так как нередко таковые в прежнее время, возводимы были исключительно в целях пропаганды; что в сих же последних целях р-к духовенство часто стремится придать костелам внешний вид и размеры, несоответствующие ни местности, ни быту прихожан, ни действительной надобности, я считаю долгом покорнейше просить Ваше Превосходительство (Киевский Вице-губернатор) на будущее время, при сообщении на утверждение Министерства проектов перестройки р-к церквей сообщать Ваше по сему предмету заключение по соображению вышеизложенного, с присовокуплением сведений: 1) о числе прихожан; 2) о пространстве прихода и расстоянии костела от соседних р-к церквей; 3) о количестве православного и р-к населения в месте расположения костела”.

За розпорядженням Київського губернатора А.П. Томари статистичний комітет підтвердив, що в Києві на 1895 р. нараховувалося 33771 осіб римо-католицького сповідання.

Наступні події присвячені важливому питанню – виділенню землі під майбутній костел. Вже в кінці січня (23-24 січня) 1897 р. Київська міська Дума, вищий орган міського управління, після клопотання парафіян про відведення землі на побудову храму, запропонувала ділянку міської землі, що знаходилася на окраїні, на Великій Васильківській вулиці № 75 навпроти колишньої кінної площі. Дума зобов’язувалася видати парафіянам “крепостний акт” – за умови побудови костьола в „течении не далее пяти лет от времени получения сего разрешения”.

Зазначена вище ділянка землі була міською власністю, яку орендували Хома і Зельмин Шмулевичі Моцкіни з 1897 по 1898 рік. Орендарі Моцкіни використовували землю під склад лісних матеріалів.

Серед членів Думи були й римо-католики, активні члени парафії. Це, перш за все, гласні Думи С.В. Ромашевський, В.С. Олтаржевський – члени майбутнього комітету з будівництва, член Думи Жданович та ін.

Клопотання католиків потрібно було узгодити з київським православним митрополитом. Високопреосвящений Іоанікій митрополит Київський та Галицький 15 травня 1897 р. відзначив, що з його сторони не має ніяких перешкод, але вимагав „чтобы место под постройку сего костела отведено было во первых: не в центре города, так как здесь имеется обширный, с 7 престолами существующий ныне р-к костел, а на одной из городских окраин; во-вторых, не в близком расстоянии от православных монастырей и храмов в г. Киеве находящихся, и в третьих: чтобы количество р-к населения из которого имеет быть образован особый приход к устроенному ныне костелу вполне соответствовал норме установленных законом”.

2 липня Поліцмейстер Києва рапортував, що місце для майбутнього костeлу пусте, біля нього на відстані 20 саженів йде побудова споруди Київської четвертої чоловічої гімназії з домовою православною церквою. Найближчі церкви знаходяться: Троїцька – 346 сажен, Володимирська - 266. Було також повідомлено, що на цій території проживало не більше 100 сімей римо-католиків. На що католики відповідали, що парафія не обмежуватиметься тільки цим районом, до неї мали увійти жителі районів: Либідського, Бульварного і частково Лук’янівського, з передмістями: Верхньою і Нижньою Соломянкою, Шулявкою, Протасовим Яром і Байковою Горою.

Лише після рішення 8 серпня 1897 р. Київський губернатор у листі до генерал-губернатора викладає хід справи, та зазначає, що перешкод у виконанні прохання парафіян нема і „ходатайство о разрешении возвести второй костел и учредить комитет для постройки его заслуживает уважения”. У свою чергу генерал-губернатор звернувся за підтвердженням рішення до Міністра внутрішніх справ.

Міністр внутрішніх справ Горемикін І.Л. 30 березня 1898 р. звертаючись до генерал-губернатора Ігнатьєва, дав офіційний дозвіл римо-католикам міста Києва побудувати новий костьол. „Вследствие отношения от 14 Марта, за №2801, разрешая проживающим в Киеве римско-католикам, согласно представленному ими ходатайству, построить в пределах Лыбидской части по Васильевской улице, на избранном для того и одобренном Вашим Высокопревосходительством месте, вторую приходскую р. католическую церковь, с образованием для сего из среды прихожан Особого Комитета, имею честь, с возвращением приложений уведомить о сем Вас, Милостивый Государь, для зависящих распоряжений”.

За попередніми підрахунками передбачалося, що майбутня парафія буде становити не менше 8 тис. парафіян. Цей документ став довгоочікуваним дозволом міністра Внутрішніх справ Російської імперії на будівництво нового костeлу.

 

Початок будівництва

Комітет будівництва

Члени майбутньої парафії св. Миколая з ентузіазмом взялись до справи. Потрібно було вибрати Комітет для вирішення поточних справ будівництва. Наступним кроком мав стати конкурс проектів майбутнього храму. Потрібно було   зібрати кошти на будівництво.

І ось вже 7 травня того ж 1898 р. в залі Міської Думи відбулися збори з метою вибрання комітету. На зборах були присутні 262 особи. Більшістю голосів вибрали комітет з 12 чоловік. Хто ж ці дванадцять ?

Це не лише активні члени парафії, але й люди, які мали можливості сприяти будівництву храму. Це були землевласники, промисловці, державні службовці. Назвемо їх прізвища та місце, яке вони посідали в тогочасному суспільстві:

В’ячеслав Степанович Олтаржевський – член Київської міської Думи (гласнй), колежський асесор Леонард Михайлович Янковський– почесний мировий суддя граф Владислав Олександрович Браницький – єгермейстер двору Його Величності Станіслав Васильович Ромишевський – домовласник, член Думи Август Северинович Червінський – дворянин, землевласник Ігнатій Васильович Лиховський – дворянин, присяжний повірений Ігнатій Станіславович Щеньовський– дворянин, землевласник Людвіг Едуардович Гутіон – інженер-технолог, колежський асесор Станіслав Фадійович Саріут-Залеський – дворянин граф Йосип Альфредович Потоцький – камер-юнкер дворуЙого Величності Владислав Олександрович Долинський – дворянин, купець і промисловець Юзеф Антонович Анджиєвський – власник заводів і промисловець.

Головою комітету було обрано   Леонарда Янковського. Правильність цього вибору неодноразово підтверджувалася. Саме ця людина на протязі багатьох років самовіддано працювала задля реалізації прагнення римо-католицької громади. Свідченням цього є слова подяки, надруковані в “DziennikuKijowskim” за 1907 р. Саме голова комітету Янковський, в часи, коли бракувало коштів, і будівництво перебувало на межі припинення неоднаразово жертвував великі суми! (док № 5). На фото третьої сторінки газети „DziennikKijowski” за 30.3.1907 р., можна прочитати про пожертвування на будівництво храму. Леонард Янковський десятий раз жертвує 10000 рублів.

Втім, члени комітету допомагали будівництву хто чим міг. Графи Потоцький і Браницький, найбільші землевласники на території генерал-губернаторства – своїм становищем в імперії та значними фінансовими пожертвуваннями.

Член комітетуІ. А. Анджиєвський був власником кам’янотесного заводу та заводу кахлів. До того ж, він був активним членом національно-релігійного товариства, а також терціарієм. Іший член комітету – Долинський, був власником торгово-промислової підприємства з виробництва землеробних машин, І.С. Щеньовський - цукрозаводчик та член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків.

Були в Комітеті й чиновники, зокрема   двоє   його   членів – В.С.   Олтаржевський і С.В. Ромишевський – гласні   Міської Думи. А сам голова Комітету, Леонард Михайлович Янковский, був почесним мировим суддею. Леонард Янковський брав активну участь в Київському католицькому благодійному товаристві, серед почесних членів якого за 1907 р. є його ім’я.

Комітет підпорядковувався у свої діяльності Луцько-Житомирьскій Духовній консисторії, і відповідно єпископу. Останній призначив до його складу й духовних осіб, а саме – настоятеля Київського костелу св. Олександра кс. Петра Змигродського і законовчителя кс. Олендрського. Згодом, до складу Комітету увійшов кс.–вікарій костелу св. Олександра, майбутній перший настоятель нашого храму – Йосиф Змигродський, який брав активну участь в будівництві.

Конкурс проектів

Одним з перших кроків Комітету стала організація конкурсу проектів. Проектів було подано досить багато, всі вони жваво обговорювалися в пресі.

У всіх проектах костел розроблявся в неостилі: поєднанні готичного і романського, що відповідало романтичним настроям національного піднесення польської громади міста. За словами дослідниці О. Горбик „готика в контексті міста, виповненого православно-бароковими й інтернаціонально-класицистичними формами, ставала геральдичною ознакою польської ментальност”.

Серед значної кількості проектів найкращим було визнано проект петербурзького цивільного інженера С. Шпаковського, але через помилку у вирішенні генплану робота не дістала премії. Були відзначені проекти   архітектора П. Гіппіуса (1 премія), цивільних інженерів С. Воловського та А. Венсана – 2 і 3 премія, архітектора В. Покровського – 4.

До реалізації був прийнятий проект студента інституту цивільних інженерів,   римо-католика, 24-річного С. Воловського.   Але, за відсутності досвіду у Воловського, вирішили доручити робоче проектування,   керівництво й нагляд   за   будівництвом архітектору     В. Городецькому. При розплануванні В. Городецький певним чином синтезував пропозиції всіх чотирьох кращих проектів, проте докорінно змінив деталі, значно збагатив декор, віднайшовши свою витончену неоготичну стилістику. Преса того часу з шанобливістю відзначала, що фасад костьолу, витриманий в готичному стилі, прикрашений двома великими і однією маленькою баштами нагадував знамениту „VotivKirche” у Відні. Незабаром проект і кошторис костьолу були затверджені в установленому порядку, а будівельні роботи здані з торгів кoнторі А. Б. Гінзбурга за 250 000 руб. Зауважимо, що фірма Гінзбурга була досить відома та шанована, вона займалася також будівництвом, Київського оперного театру.

Урочистість, присвячена початку будівництва

І ось „8 августа 1899 р. в 1 1/2 дня, состоялась торжественная закладка костела Св. Миколая в Киеве. В усадьбе, отведенной под постройку костела городом, преосвященным суфраганом Луцко-Житомирской епархии, Клопотовским, в сослужении с многочисленным католическим духовенством, съехавшимся из разных концов юго-западного края, было совершенно богослужение”.

На цю урочистість прибула велика кількість духовних осіб (22 священики) та тисячі віруючих з усієї країни. На ділянці, яка була виділена під будівництво, поставили великий намет, оздоблений квітами і зеленню, в якому відправили молебень. Для прикрашення території, управляючий державним майном київської губернії дозволив збирати квіти по всіх лісах поблизу Києва, і тому були доставлені цілі вози польових квітів, що дало можливість створити ефектну картину. На цій урочистості були присутні багато відомих в Києві людей. Слід назвати Київського віце-губернатора барона Ф.А. Штакельберга, начальника жандармерії генерала В.Д. Новицького, міського голову Снежко і більше 20 гласних. На урочистості також були присутні голова Комітету Янковський і його активні члени: Лиховський, Залеський, Долинський і Анджиєвський.

Загалом, вся садиба майбутнього костьолу була переповнена народом, оскільки будівництво храму було подією непересічною. Разом із першим каменем було покладено й залізну коробку в якій містився пергаментний свиток з актом закладки костьолу і по одній штуці всіх срібних і золотих монет 1899 р.

Цікавою була промова, яку під час цієї урочистості, в дусі сучасного екуменізму, проголосив єпископ Болеслав Клопотовський. Він наголосив, що костeл будується в ім’я Св.Миколая, єпископа Мірлікійського, який жив у IV ст., коли Східна і Західна Церкви ще не розділилися і становили єдину Церкву Христову. Тому закликав, щоб в костьолі підносилися молитви про благоденство всіх християн, без різниці віросповідання.

 

Пожертвування на будівництво храму

Спорудження нового костелу в Києві було в центрі уваги всіх римо-католиків і не тільки їх. Місцева преса регулярно сповіщала про будь-які події пов’язані з будівництвом. В цілому за 10 років будівництва збиралися пожертви від приватних осіб, які склали на початок 1910 р. біля 500 тис. руб., що відповідало коштам будівництва костьолу. Аналіз тогочасної преси, а також архівних документів, переважно заповітів, що зберігаються в архіві Луцько-Житомирьскої консисторії, рясніє прізвищами жертводавців на новий храм. До речі, досить довго його так переважно й називали – Новий костьол.

Вже на 1899 рік в розпорядженні Комітету було 125 тис. руб. Загалом, лише з травня 1898 року по 31 грудня 1900 р. в Комітет надійшло 215 505 р. 11 коп. . І ця сума постійно зростала.

Багато інформації про жертводавців міститься в   польській газеті “DziennikKijowski”, де майже в кожному номері була виділена спеціальна колонка з заголовком „Ofiarynakoscioł podwezwaniem Św. MikołajawKijowie”.(Пожертви на костьол Св.Миколая в Києві). На жаль встановити всіх жертводавців ми не можемо через брак збережених документів того часу. Окрім того, не слід забувати, що багато пожертвувань були анонімними, Зауважимо також, що далеко не всі номери «Дзієнніка» дійшли до нашого часу.

Нам вдалося знайти у Газетному відділі Національної бібліотеки України ім.   В.І. Вернадського та проаналізувати лише декілька номерів, що охоплюють березень-червень 1907 р. Проте й ці крихти дають нам можливість відчути, що будівництво нового храму стало справою всіх католиків міста.

Комітет з будівництва знаходився по вулиці Прорізній 13. Саме звідси подавалися до друку повідомлення. Це була своєрідна форма звіту Комітету перед римо-католицькою громадою про свою діяльність.

В повідомленні обов’язково зазначалося за який час і скільки було отримано пожертв. В кінці вказувалося загальна сума з попередніми пожертвами. Треба відзначити, що суми внесених коштів дуже різнилися між собою, але інформація про всі пожертви, до останньої копійки друкувалися в газеті. Кожен давав стільки, скільки міг дати. Сам голова Комітету не раз жертвував на храм значні суми грошей.

Втім, основними жертводавцями виступали представники польської еліти краю. Лише за даними 1899 р. графиня М.О. Браницька пожертвувала вдруге 25000, граф К.К. Потоцький на цей час також вдруге пожертвував 2500 руб,   граф   Ц.А. Шембек – 100 руб.;   графиня А.В. Олізар,   Я . та С. Олізари з Житомира,   графиня   Е.Ю. Пржездзенська по 25 тис. руб.

Звичайно такі великі суми грошей не часто зустрічалися. Найчастіше зустрічалися пожертви в 5, 25, 50 та 100 руб. Комітет організував добре розгалужену систему збору коштів. За інформацією газети існували скарбонки в костьолі, у відомій в місті книгарні В. Ідзіковського, були й спеціальні скарбонки до яких збирали гроші найбільш активні парафіяни та різні приватні особи (приватна скарбонка А Пальчевського та П. Ліщинського).

Найбільш активні парафіяни допомагали Комітету, збираючи гроші д населення. Так, в одному з номерів газети була складена їм подяка. Назвемо цих осіб: Добротворська, родина Фащувних, Фудаковська з доньками, родина Кочановських, Комарницька, Конарська, Обніська, Рителова, Шухова, родина Тишковських, пан Рядович, а також Антоній Рожевський, Владислав Коцінський.

Існували й інші варіанти грошових надходжень. Так, наприклад, надходили пожертви і з поштових марок; існувала можливість й надходження грошей за посередництвом газети DziennikKijowski.

Гроші надходили як від приватних осіб, так і від юридичних, різних приватних підприємств, зокрема Л. Здроєвського і К. Грабовського.

Широко використовувався й такий вид пожертв, як заповіти римо-католицьких парафіян, відомості про них зберігаються в документах Луцько-Житомирської консисторії. Наприклад, М.Ф. Добржинський в 1909 р. пожертвував костьолу св. Миколая 1 тис. руб. Пан Добржинський не лише заповів грошову суму на храм, але й залишок від своїх капіталів заповідав   використати на побудову в костелі вівтаря в ім’я Святої Богородиці.

Дворянка Аделіна Змигродська, що мешкала по вул. Предславинскій, 81, пожертувала десять квадратних саженів ( 45 кв. м) землі своєї садиби, щоб полегшити прохід процесії довкола храму.

 

Освячення нового костелу

Завдяки таким щедрим грошовим надходженням костел Св. Миколая поступово будувався. В газеті «Киевлянин» друкувалися щорічні звіти про діяльність Комітету.

На кінець 1909 р. будівельні роботи були майже закінчені. Недоробки, які були в середині храму, за словами сучасників, не перешкоджали здійсненню в храмі щоденних служб.

І ось 6 грудня 1909 року навколо костьолу зібралася сила-силенна людей. Урочисте освячення костелу здійснив єпископ-суфраган (помічник) Антоній Карас. З цієї нагоди до міста приїхав єпископ, кс. Квасневський, кс. Шишко та багато інших представників духовенства. На урочистість прибули багато представників міської влади: Начальник Краю генерал-адьютант Ф.Ф. Трепов, в.о. Київського губернатора А.Ф. Гірс, Київський віце-губернатор Н.Н. Лихачов і міський голова И.Н. Дьяков. Іменитих гостей зустрічали члени комітету, які брали активну участь у підготовці свята.

Ось як писала місцева преса про цю урочистість: „Торжество началось в 11 1/ 2 часов утра облачением єпископа перед входом в костьол, после чего с молитвами был соверен крестный ход вокруг здания костьола, который был окроплен св. водой. После кресного хода, єпископ в сопроваждении духовенства направился в середину костела к главному алтарю, от которого при пении псалмов духовенство произвело кресный ход в середине помещения, окропляя стены его св.водой. Торжество закончилось посвящением алтаря и возложением на престол священних предметов освященных в Житомире”.

Після здіснення обряду освячення костeлу єпископ А. Карас і духовенство відправили першу Літургію і було прочитане пастирське послання єпископа-ординарія Луцько-Житомирської єпархії Недзялковського. Зібралася така кількість народу, що була заповнена вся площа перед костьолом і Велика Васильківська вулиця, що привело до затримки руху поїздів міської залізної дороги.

 

Право власності на земельну ділянку

Лише після завершення будівництва храму і його освячення повстало питання остаточного завершення юридичної сторони справи, а саме – отримання права власності на землю. Питання „купчей крепости” неодноразово зустрічаємо в документах на протязі всього будівництва. Вперше про нього згадується ще на самому початку, 28 грудня 1896 року в проханні парафіян про дозвіл на спорудження храму та виділення ділянки під будівництво. 23 січня 1897 року Міська Дума, 33 голосами проти 11 визначила дозволити будівництво нового костьолу на Великій Васильківській з видачею кріпосного акту. Окремо наголошувалося, що умовою цього є спорудження костьолу на протязі „не далее пяти лет от времени получения сего разрешения” .

Знову повстало це питання в 1908, році, 10 листопада, коли голова Комітету, Янковський, відзначаючи, що в коло обов’язків Комітету входить й питання одержання кріпосного акту, звернувся до Міської управи з цим проханням. Члени Думи постійно слідкували за ходом будівництва. 2 листопада 1908 року члени Київської міської думи з Міським головою на чолі здійснили огляд на місці і констатувала факт спорудження костьолу. Тому потрібно було виконати останню частину постанови Думи – видачу кріпосного акту.

19 травня 1909 року Луцько-Житомирська Духовна Консисторія повідомила Міську Думу, що на здійснення „крепостного акта” уповноважений настоятель Київського костьолу Св. Олександра ксьондз-канонік Казимир Ставинський. Лише після цього Міська управа здійснила оцінку цієї землі (документ від 12 жовтня 1909 року). Міська управа, узгодивши питання з Консисторією визначила ціну землі в розмірі 5 тис. рублів сріблом. І ось 12 жовтня 1909 року Міська Дума в присутності 59 гласних одноголосно визначила уповноважити Міську управу на здійснення кріпосного акту - дарчого запису на ім’я парафіяльного костьолу св. Миколая. Ця постанова Думи була затверджена Київським губернатором 5 листопада 1909 року. Лише після цього Дума уповноважила члена міської управи М.П. Плахова на здійснення крепостного акта – дарчого запису на міську землю. (10 листопада). „единогласно определила: уполномочить Городскую Управу на совершение крепостного акта – дарственной записи на имя приходского костела Св. Николая” На зворотньому аркуші вказані точні межі ділянки, а також поставленв вимога зберегти всі юридичні формальності і оформити „дарственную запись на отчуждаемую тому костелу городскую землю”

Всі витрати, повязані з юридичним оформленням дарчої на землю, взяла на себе Луцько-Житомирська Консисторія. Після 10 років бюрократичної тяганини костел Св. Миколая нарешті став юридичним власником землі 1170 кв. саженів на Великій Васильківській. На цій же ділянці був побудований будинок священиків.

 

Будинок священиків

Декілька слів слід сказати за будинок притчу костьолу Св. Миколая. Його будівництво також було повязане із певними труднощами та судовою тяганиною. Будівництво будинку завдячує К. Кржишковському, який заповідав на це 45 тис. руб. Заповіт був затверджений до виконання в липні 1910 року.

15 березня 1912 року настоятель костьолу Й. Змигродський повідомляв, що будівництво плебанії вже розпочалося. 13 грудня цього ж року настоятель рапортує Консисторії, що будинок для притчу вже побудований.

 

Священики, які працювали в храмі на початку ХХ століття

Настоятелем костелу Св. Олександра в 1887 року був Петро Змигродський. Ксьондз Петро Змигродский був високоосвіченою людиною, якого за заслуги відзначали різними почесними титулами та званнями. Він походив з дворянської родини Поділля. Закінчив Немирівську гімназію, потім Луцько-Житомирську духовну семінарію. В 1856-1860 рр. - навчався в Санкт-Петербурзькій Духовній академії. Після закінчення навчання, одержав „Магістра святого Богослов’я”. В 1860 році Петро Змигродський був рукоположений в священики і призначений вікарним Луцько-Житомирської семінарійної церкви. У 1884 році прибув до Києва, де працював законовчителем Київського реального училища та Києво-Печерської гімназії. А вже з 1887 року став настоятелем костелу Св. Олександра, де і прослужив до 1903 року, коли за власним проханням та за станом здоров’я був звільнений від посади. Багаторічна плідна служба духовного отця була відмічена різними дипломами та нагородами. Зокрема, у 1896 році – диплом канцелярії Папи Льва ХІІІ на почесне звання тайного камергера Папського двора, 1903 р. – кавалер ордену Св. Станіслава 3-го ступеня. Наприкінці свого життя (помер в 1910 р.) П. Змигродський був удостоєний титулу прелата.

Це саме біля його могили на Байковомцу цвинтарі ми збираємся на Службу Божу.

Як вже відмічалося, саме ксьондз Петро Змигродський стояв біля витоків нашого храму, виконуючи одну з головних функцій в Комітеті з будівництва на протязі 1896 – 1903 років. Після відходу П. Змигродського від справ, його діяльність на посаді настоятеля костелу Св. Олександра продовжив Казимир Ставинський.

Йосип-Іван Якович Змигродський, перший настоятель парафії Св. Миколая, народився у 1880 році в дворянській родині лікаря. Місцем його народження було містецко Немирів, що на Вінниччині. Згодом родина переїхала до Києва. Роман Дзвонковський у своїх книзі „LosyduchowieństwakatolickiegowZSRR” відзначає, що майбутній священик розпочав навчання в гімназії у Немирові й продовжив його в Київскій першій гімназії (з 1891). В 1897 році він закінчив шість класів останньої і вступив до числа вихованців Луцько-Житомирської римо-католицької духовної семінарії.

Вже в кінці 1900-1901 навчального року Йосип Змигродський, як один з найкращих учнів семінарії, був допущений до складання випускного екзамену з вихованцями 6 курсу для вступу у Римсько-католицьку Духовну академію в Санкт-Петербурзі. І в цьому ж році Змигродський був зарахований до студентів цього вищого духовного закладу. Втім, на жаль, йому не судилося закінчити його із-за хвороби.

Йосип Змигродський повернувся на Україну, до Києва, з яким його повязала доля аж до 1930 року. В липні 1903 року Його Преосвященство єпископ–ординарій Недзялковський рукоположив Змигродського в священики і в жовтні цього ж року за пропозицією єпископа та після узгодження кандидатури з Київським губернатором, що було обовязковою практикою в Російській імперії, Луцько-Житомирська консисторія призначила його вікарієм Київського парафіяльного костелу Св. Олександра.

Обов’язковим атрибутом при вступі до священицького служіння була клятва на вірність імператору, яку давали всі представники римо-католицького духовенства.Клятва – це був друкований шаблон, що повинен був підписати священик в присутності єпископа, в якому він зобовязувався бути вірнопідданим імператора. Лише після цього можна було приступити до виконання своїх обовязків.

Між 1903 та 1909 роком ксьондз Й. Змигродський не лише виконував свою пастирську роботу, а й плідно працював на педагогічній ниві. Він був законовчителем в приватних київських гімназіях і комерційному училищі. Серед цих гімназій була Києво-Печерська приватна гімназія, в якій він працював у 1907 році.

Юридично парафія почала існувати в кінці 1910 року. 4 жовтня 1910 року, одержавши дозвіл Міністра Внутрішних справ, єпископ Карл Недзялковський, даною йому владою розділив Київську парафію на дві, а саме - Св.Олександра та Св.Миколая.“ Я (єпископ Недзялковський) на основании принадлежащей мне власти разделяю Киевский приход на два прихода, именно один Св. Олександра, другой Св. Николая, и провозглашая сей последний самостоятельным приходом, даю ему все права, какие ему следуют на основании канонических и госудраственных законов”.

Межею двох парафій мала служити Бібіковська Бульварна вулиця (сучасний Бульвар Шевченка). Цвинтар був спільний.

З цією постановою єпископа консисторія повинна була ознайомити Київського губернатора, Губернаторське правління та Міську Думу. На протязі місяця під час урочистої служби ця постанова мала бути оголошена обома настоятелями в обох костьолах, що і було зроблено. Власне з цього часу, а саме з кінця 1910- початку 1911 р. адміністратор ксьондз Й. Змигродський був призначений настоятелем костелу св. Миколая.

На жаль нам не вдалося знайти метричних книг за 1911 рік, натомість в архіві міста Києва знаходяться метричні книги за 1912, 1913, 1915 та 1916 роки. Може в цих записах деякі теперішні парафіяни можуть знайти своїх родичів. А всі інші – уявити живих людей, з їх радощами та смутком! В сповідних книгах (в сповідних книгах записували прізвища всіх парафіян, які брали участь в таїнстві сповіді) за 1916 рік в алфавітному порядку йдуть прізвища всіх парафіян чоловічої та жіночої статі, які сповідалися. Слід зауважити, що на початку ХХ ст. до сповіді приступали з 12-ти річного віку. Всього до сповіді у 1916 в костелі св. Миколая приступили 1074 чоловіків та 2001 жінок. Таким чином кількість дорослих активних парафіян костьолу становила 3075 осіб. А всього, за даними Дзвонковського, на 1918 рік парафія нараховувала вже 16 тис. 283 особи. (ймовірно, що до постійних членів парафії добавилися й особи католицького віровизнання, що потрапили до Києва внаслідок буремних років громадянської війни та революції.) Це, до речі, помітно в метричній книзі за 1915 рік. Там спостерігається багато записів про смерть австрійських солдат та офіцерів, що лікувались в госпіталях.

У свою чергу підписи в метричних книгах дають нам можливість відтворити не лише імена парафіян, а й їх пастирів.

В костелі Св. Олександра, 1912 році крім настоятеля працювали три вікарних священики, 2 законоучителі та ще 7 ксьондзів, які виконували пастирську, місійну, навчальну та інші функції. Парафія Св. Миколая, яка постійно збільшувалася, також потребувала більшої кількості священиків. На цей самий 1912 рік новостворена парафія мала 4 священики: настоятеля Йосипа Змигродського, законовчителя Болеслава Блехмана, та 2 вікарія - Людвіга Змигродського та Йосипа Еврара.

Священик Людвіг-Валеріан Якович Змигродський був рідним братом настоятеля Йосипа, народився у 1886 році ймовірно, як і його брат Йосип, в Немирові. Втім на час його навчання сім’я вже переїхала до Києва, де Людвіг навчався світським наукам в першій гімназії, яку закінчив в 1903 році. В цьому ж році він вступив до Луцько-Житомирської духовної семінарії. Рукоположений Людвіг Змигродський був у листопаді 1910 року. Свої перші кроки в священицькій службі Людвіг Змигродський здійснив під керівництвом свого старшого брата, оскільки 7 березня 1911був призначений вікарієм костелу Св. Миколая.

Загалом, всі відомі нам представники родини Змигродських були активними парафіянами. В сповідних розписах за 1916 рік зустрічаються й імена людей старшого віку Якова та Сюзани (Лозани) Змигродських. Ймовірно батьків наших священиків.

Відомо, що вірною парафіянкою була й сестра братів-священиків Марія Змигродська. Відомим адвокатом – захисником інтересів новозбудованого костелу був ще один з братів Змигродських – Петро Якович Змигродський. (Саме останнього часто плутають із священиком – настоятелем Петром Змигродським). В Житомирському архіві нами було знайдено справу про заповіт О. Сташевского, який заповідав Київському костелу Св. Миколая 2000 тис. руб. Присяжним повіреним Духовної Консисторії виступав у цій справі Петро Якович Змигродський, що проживав в Києві по Хрещатику в буд. 48, кв.6. Петро Змигродський в радянські часи емігрував до Польщі, звідки допомагав своєму брату-настоятелю.

За даними Р. Дзвонковського, доля ще одного священика, Ричарда Шишко-Богуша, також пов’язана з костьолом Св. Миколая. Ксьондз Шишко-Богуш народився в 1881 році в Павлограді. Після закінчення семінарії в Житомирі навчався в Духовній Академії в Санкт-Петербурзі, де отримав титул кандидата богослов’я. Був рукоположений в 1906 році. І вже на 1910 р. став вікарієм костьолу     Св. Миколая. Окрім функцій вікарія священик був катехетом в 4 військовій гімназії, а також у військовій школі. Ймовірно, що його діяльність при Київському костьолі тривала до 1914 року,

Костел Св. Миколая напередодні революції був духовним осередком не лише римо-католиків-поляків, а й представників інших національностей, зокрема католиків-французів. Принагідно згадаємо, що в Санкт-Петербурзі, навіть в часи реакції 30-х та 60- х років ХІХ, коли по всій імперії ліквідовувалися римо-католицькі костели, постійно діючими були німецька кірха та костел, побудований для французьких громадян.

Духівником французької спільноти костелу св. Миколая був Жозеф Еврар. Французький священик Жозеф Еврар проживав в Києві ще з 1907 року, куди він приїхав з Москви. Після офіційного утворення нової католицької парафії в Києві священик Еврар в 1912 році отримав посаду вікарія парафії Св. Миколая: “По сношению с г. Министром Внутренних Дел я назначил французского римо-католического священника Иосифа-Эмилия-Гастона Эврара на должность викарного при Киевском костеле Св. Николая с условием соблюдения 54 ст. Уст.Ин.Ис. (Устава иностранных исповеданий) о приведении названнаго ксендза к присяге на верность службы». За даними зібраними російськими урядовцями стало відомо, що ксьондз Жозеф Еміль Гастон Еврар народився в Парижі в сім’ї французьких громадян Августа і Сідонії Еврар 26.10.1878 року. Початкову освіту отри мав дома і вже в 1891 році вступив до Паризької Духовної семінарії і після 8-ми річного курсу (1899 р.) перейшов до вищого п’ятирічного семінарського відділу, який закінчив у 1904 році. Лише після такої ґрунтовної підготовки Еврар був рукоположений в священицький сан в Римі 8 квітня 1905 року єпископом Йозефом Чепетеллі. Після цього він отримав призначення до Парижу, де виконував духовну службу до 1906 року в храмі Сан-Демі-де-ля-Шапель. Вже в 1906 році Еврар вибув до Москви, а 8 вересня 1907 року прибув до Києва. Доля його після революції – невідома.

Вікарієм нашого костьолу на протязі 1913- 1918 рр. був виходець із селян Домінік Вавржинович.

Доля ще одного священика, Станіслава Доміньчака, доктора філософії і магістра богослов’я тісно пов’язана з нашим храмом. Адже з лютого 1915   він – вікарій костелу Св. Миколая. Станіслав Петрович Доміньчак, народився в міщанській сімї у 1881 році, закінчив Острозьку 6-ти класну прогімназію, 1898 року, вступив до стін Луцько-Житомирської римо-католицької духовної семінарії, в 1901 р. вступив до Санкт-Петербургської Духовної академії, яку закінчив в 1905 р. зі ступнем магістра богослов’я з відзнакою (cumexinialande). Там же, в Петербурзі, в 1904 році митрополит граф Шембек рукоположив Станіслава Доміньчака у священики. Як один з найкращих студентів духовної академії, був удостоєний честі продовжити навчання за кордоном. І з 1905 року навчався в університеті міста Лувен в Бельгії на факультеті вищих філософських наук, який закінчив 1907 р., отримавши вчений ступінь доктора філософії з відзнакою. У 1908 році, С. Доміньчак зі згоди генерал-губернатора був призначений викладачем Луцько-Житомирської семінарії. 1915 року отримав призначення до костелу Св. Миколая в Києві. Ксьондз С. Доміньчак плідно виконував свої обов’язки духовного пастиря в київській парафії до 1918 року. В час революційних лихоліть, коли частина римо-католицького духовенства залишала українські землі, Луцько-Житомирська семінарія потребувала здібних кадрів професорсько-викладацького складу. Тому він був призначений професором дієцезіальної семінарії.

Окрім вікаріїв, римо-католицькі парафії, які відрізнялися значною кількістю парафіян, мали ще й посади законовчителів, тобто представників духовенства, які виконували функцію викладача Закона Божого. В нашій парафії Св. Миколая від початку її оформлення й до часів встановлення радянської влади, законовчителями виступали священики Іоан Шафранський та Болеслав Блехман.

За даними Католицького мартирологу, Іоан Шафранський народився в 1973 році. В 1897 р.– закінчив духовну семінарію в Санкт-Петербурзі і в цьому ж році був рукоположений. Ксьондз Іоан був викладачем Луцько-Житомирської духовної семінарії, а потім виконував функції адміністартора парафій, законовчителя в різних місцевстях південно-західного краю. І вже з 1912 році ксьондз проживав у Києві, де власне і виконував функції законовчителя при міських гімназіях.

Більше інформації маємо про священика, який в 30-х роках був єдиним та останнім священиком в Києві – ксьондза Болеслава Константиновича Блехмана. Народився майбутній священик в 1876 році в с. Кальварія Седлецького повіту Сувалковської губернії в сім’ї бідного чиновника. У 1899 році закінчив гімназію, і вступив до Луцько-Житомирьскої духовної семінарії, яку й закінчив в 1903 році. В цьому ж році був рукоположений єпископом Недзялковським і відправлений на навчання в Санкт-Петербурзьку Духовну академію, але з невідомих причин не закінчив її. В 1910 році кс. Б. Блехман був призначений на посаду законовчителя київських гімназій в Києві. З 1916 р. – Болеслав Блехман на посаді воєнного капелана в Києві, законовчителя, а також вікарія парафії Св. Миколая. Згодом між 1917 та 1927 роками ксьондз Блехман виконував свій священицький обов’язок на різних духовних посадах в містах та селах Київщини. Знову й в остааній раз кс. Блехман з’явився в Києві в 1929 році, де й виконував функції душпастиря парафій Св. Олександра та Св. Миколая до свого останнього арешту в 1933 р.

 

Римо-католицька церква в радянські часи

В ході запровадження декретів радянської влади Римо-Католицьку Церкву як і всі інші конфесії було позбавлено не лише земель, майна, коштів, а й права власності на церковні приміщення та речі сакрального призначення. Тяжким ударом була й заборона навчання дітей та молоді Закону Божому.

Нову владу спочатку найбільше цікавили матеріальні цінності храмів, свідченням чого є утворення в 1919 році Комісаріату по ліквідації майна релігійних установ. А оскільки духовенство перешкоджало цій діяльності, то відповідно стало ворогом для нової влади.

За даними Р. Дзвонковського, перші арешти розпочалися саме в квітні 1919 року, відразу після другого завоювання Києва більшовиками. Так, настоятель костелу Св. Миколая, Йосип Змигродський одним із перших був арештований органами ЧК 29.04.1919 року. А в серпні того ж самого року було заарештовано майже всіх священнослужителів Києва, настоятеля костелу Св. Олександра.

Т. Скальського та ін. ксьондзів. Показовим є факт арешту 85 річного о. Станіслава Помірського, котрий в царські часи відбув 12 років каторги як учасник польського повстання.

Арешт та складні умови життя, не пройшли даремно для ксьондза Змигродського. Відомо, що на протязі 1919-1920 року він був тяжко хворим.. Проте, з кінця 1920 року Йосип Змигродський знову повернувся до своїх обовязків настоятеля костелу.

Становище кліру і віруючих римо-Католицької Церкви ще більше ускладнилося в результаті польсько-радянської війни 1920 р., коли їх стали підозрювати у шпигунстві на користь Польщі. Загалом, як вважають сучасні дослідники, більшовики як і династія Романових, вбачали в структурі і діяльності РКЦ „руку Ватикану”, підступи „п’ятої колони”, спрямовані на підрив позицій влади.

В той же час парафіяльне життя не занепало. На вимогу нової влади парафіяльна громада була змушена здійснити акт своєї реєстрації. Згідно з радянським законодавством церковні організації і духовенство були позбавлені юридичних прав та не мали можливості звертатися до органів влади задля вирішення будь-яких питань. Тому держава вимагала створення об’єднань віруючих пролетарського походження у складі не менше 20 осіб. Це принижувало роль духовного лідера громади – священика і відповідно викликало обурення духовенства. Але погроза, що костели, які не будуть мати зареєстрованих громад будуть віддані православним громадам, які зареєструвалися, спонукали їх до створення так званих Синдикатів при костелах. В часи, коли духовенство було позбавлене будь-яких юридичних прав, (священики класифікувалися як буржуазні елементи) саме прості віруючі взяли в свої руки юридичне управління парафією. Адже першим пунктом уставу була вказана мета синдикату – “содействовать приходу в удовлетворении его религиозно-нравственных потребностей”. Задля досягнення цієї мети, про що наголошується в уставі, синдикат бере на себе турботу про господарські справи костелу св. Миколая як місця богослужіння, просвіти у віровченні і виконанні духовних треб. Серед членів Сидикату на 1930 р. був Гржибовський (голова Синдикату), Кочинський С., Ляхомский, Томашевський, Олендський, сестри Македонські. Всі вони були або вислані за межі Радянської України, або потрапили в концтабори.

Таким чином, католики Києва, як і всієї України демонстрували відданість духовенству, непорушну згуртованість навколо своєї Церкви. Навіть в такі складні для Церкви часи, релігійне життя не завмерло, а духовенство продовжувало свою пастирську діяльність. За словами кс. Й. Змигродського, він щотижня готував проповіді для парафіян, в яких “в противовес антирелигиозной пропаганде, старались в подготавляемых проповедях ...воспитывать ее (людей) в чисто религиозном духе – с амвона призывать родителей о присмотре за детьми и чтобы не дать попасть им под влияние мероприятий Соввласти, в смысле их воспитания и чтобы не дать потерять им веру". Ці слова Змигродського були використані радянськими слідчими для його звинувачення в контрреволюційній діяльності!

Духовенство часто піддавалося різноманітних формам тиску. З метою дискредитаціїсвящеників більшовики змушували їх підписувати так звані викривальні листи. В 1925 році під тиском органів ГПУ Й. Змигродський також був примушений підписати заяву, що засуджувала так звану антирадянську і політичну діяльність польських священиків в Україні, а також їх співробітництво з польською розвідкою. Лист був опублікований в газеті “Серп”, що видавалась польською мовою.

Але ні брутальна радянська пропаганда, ні економічний та податковий тиск, ні залякування та особиста дискредитація не змогли примусити ксьондзів зректися сану і відійти від виконання пастирських обов’язків.

Свідченням цього є той факт, що настоятель костелу св. Миколая Й. Змигродський на протязі 1926-1930 рр. тісно співрацював з адміністратором Житомирської дієцезії Наскренцьким, виконуючи функції секретаря канцелярії. На квартирі в отця-настоятеля по вул. Червоноармійській 106 часто збирались київськісвященики та парафіяни, які намагалися підтримати один одного в часи тотального тиску. Навіть матеріальна допомога, яку ксьондз надавав своїй парафіянам була інспірована йому як діяльність проти радянської влади. В протоколі допиту зазначалося, що „в силу своих политических убеждений Змигродский оказывает некоторой группе польколонии материальную помощь…”.

В 1930 році в Україні за грати потрапили понад 30 римо-католицьких священослужителів. Так, 14 січня 1930 р. настоятель костелу св. Миколая ксьондз Йосип Змигродський був, втретє, й на цей раз востаннє, арештований в Києві. Ксьондз проходив по груповій справі католицького духовенства на Україні. Звинувачували його в контрреволюційних звязках із співробітниками польського консульства в Києві. В проколі допиту від 14 січня записані його слова:

„Ксендзы, как и я, уверены и говорят между собой про то, что всех ожидает судьба Наскренцкого (Наскренцький Казимир, римо-католицький священик, який був арештований в Києві 29 липня 1926 року за груповою справою католицького духовенства та страчений) Все они, как и я, готовы к этому. Причину ареста всех ксендзов, как и моего ареста, я объясняю решением соввласти закрыть костел путем наших арестов, так же думают и ксендзы, с которыми мне доводилось встречаться,. Ибо никакой нелегальной деятельности у меня, как и у Наскреницкого не было и нет”

6 березня 1930 р ксьондзу Й. Змигродському було пред’явлене звинувачення в „связях с контрреволюционными сотрудниками киевского польского консульства, а также в передаче польским организациям через то же консульство сведений, составляющих государственную тайн”. Під час процесу він повністю відкинув звинувачення в закликах київських поляків до шпигунської діяльності. 10 травня 1930 року настоятеля костелу св. Миколая засудили за ст. 54-3 і 54-6 УК УЗСЗ до 7 років Виправно-трудових таборів (ИТП) (ПП СТ при КГПУ УССР).

Ув’язнення відбував в різних таборах. Відомо, що 26 травня 1930 він був вивезений в Ярославський політізолятор. А вже в 1932 р. потрапив в Соловецький табір особливого призначення. В 1933 році кс. Змигродський перебував в Кемі на Мурманській Залізниці. Потім знову був вивезений на Соловки, де 14 липня 1935 року завершив своє земне життя в лазареті після сповіді в о. Вацлава Шиманського. Так завершилося земне життя першого настоятеля парафіїСв. Миколая.

В архіві Києва міститься звертання доМіської ради парафіянки костелу Св. Миколая Бучкат Теофілії Теофіліївни від січня 1938 р. про передачу ключів від костелу. Адже з 1936 р. костел не діяв, як сказано в документі за „відсутністю служника релігійного культу - ксьондза”.   Все це стало підставою для офіційної постанови Президії Міської Ради від 21 березня 1938 року про закриття костелу св. Миколая. В 1938 році костел св. Миколая був закритий і парафія офіційно припинила своє існування.

З того часу храмова будівля була позбавлена законних господарів – віруючих. Святиня була „призначена під використання для громадських потреб” -пограбована, а духовенство та парафіяни були репресовані.

До 1941 року у храмі розташовувалися склади різних організацій. Під час війни у 1943 році храмова будівля була пошкоджена артилерійським обстрілом, що викликало пожежу. Горіли складені там речі, внаслідок чого постраждали внутрішні стіни храму та елементи декору.

Після війни дах храму було відремонтовано, а будівлю віддано в розпорядження Київського державного обласного архіву. Для пристосування будинку під архів і побудування дерев’яних стелажів у центральній наві між східною й західною парою колон було збудовано цегляні стіни. За допомогою перегородок були збудовані також утеплені приміщення для працівників архіву.   В вежах храму також містилася станція, що глушила радіохвилі БіБіСі, радіо „Свобода”таінші.

У 1954 - 1957 роках проводилися ремонтно - реставраційні роботи фасаду будинку. На жаль, під час цих робіт були знищені або зникли ті вітражі, що залишались у вікнах храму. У 1956 році храм святого Миколая було внесено до списку пам’яток архітектури, які охороняються державою, проте, вже у 1963 храм з цього списку викреслили, а під будинком почали проводити лінію метро.

13 грудня 1979 року рішенням Ради Міністрів СРСР будівлю храму було названо Республіканським будинком органної та камерної музики. Всередині храм було реставровано та перебудовано відповідно до вимог концертного залу, а саме: було покладено паркет, а на місці головного вівтаря поставлено орган виробництва чеської фірми “Рігер-Клосс”. У нижній частині храму, де були надгробки, було влаштовано туалети, гардероб, бар (зараз його немає), кімнати для артистів. Таким чином Дім Божий перетворили на концертний зал. Внаслідок невідповідного використання храму у нижніх приміщеннях збиралася вода, що загрожувало фундаменту будівлі. Зараз води немає, але відчувається велика вологість, на стінах грибок. Небажаними наслідками для храму обернулася лінія метро, що проходить під ним. У храмі відчувається дрижання й чується гуркіт поїздів метро, що під ним проїжджають.

 

Незалежна Україна

У квітні 1991 року храмову будівлю знову внесли до списку культових споруд, які не підлягають поверненню. Наприкінці 80-х років віруючі неодноразово вимагали повернення свого храму і надання йому сакрального характеру. Свої старання вони підкріплювали молитвою й постом.

29 вересня 1991 року у спомин Святих Архангелів отець Ян Крапан відправив перед храмом першу Службу Божу. Потім отець Христофор Бороджей ОМІ відправляв Євхаристію під відкритим небом, не раз у дощ і на морозі. На це потрібно одержати спеціальний дозвіл від органів влади. Почався процес духовного відродження парафії святого Миколая та її святині.

29 жовтня 1991 року зареєстровано статут парафії святого Миколая. Після численних звернень віруючих і збирання їх на молитву перед храмом, у грудні того ж року віруючі отримали дозвіл на молитву всередині храму.

2 січня 1992 року було підписано угоду, згідно з якою храм став не тільки концертним залом, а й „приміщенням”, у якому можна було відправляти Службу Божу, молитися. Власником храму залишилася влада міста Києва. Після цього рішення віруючі, щоб можна було відправляти Євхаристію, день і ніч працювали, впорядковуючи територію довкола храму й сам храм після незакінченого ремонту. Хотіли встигнути до відкриття храму, призначеного на 4 січня 1992 року.

4 січня 1992 року, більше як через п’ятдесят років, віруючі знову змогли переступити поріг свого храму. Відбулася урочистість відкриття храму, на якій були присутні: три єпископи, кільканадцять священиків, понад 1500 вірних. Святиню освятив і Слово Боже виголосив єпископ Києво-Житомирської Дієцезії Ян Пурвінський. Єпископ - ординарій Ян Пурвінський ввірив душпастирську опіку над храмом і парафією святого Миколая ордену Місіонерів Облатів Непорочної Марії.

Розпочалася душпастирська праця, регулярні Служби Божі, навчання катехізису дорослих і дітей, підготовка до прийняття святих таїнств, зустрічі для груп. Після відродження парафії першим ії настоятелем було призначено о. Кшиштофа Бородзея ОМІ. Пізніше настоятелами були о. Вальдемар Мейка ОМІ, о. Станіслав Дудек ОМІ, о. Петро Дудек ОМІ, о.Радослав Змітрович ОМІ. В парафії працюють Сестри Служниці Святого Духа.

25 червня 2001 року під час свого апостольського візиту на Україну храм святого Миколая відвідав Папа Римський, Іоанн Павло ІІ.

6 грудня 2002 року було інтронізовано мощі св.Миколая.

Від часу посвячення храму в 1992 році приміщення Миколаївського костелу почергово використовується для проведення концертів та для богослужінь. Приміщення плебанії (дому священиків) займають сторонні організації.

Зараз, хоча храм і досі не відданий віруючим, однак святиня у неділю відчинена цілий день для молитви, і всі віруючі, мають можливість брати участь у Службах Божих

Вже в 1992 році державна влада пообіцяла повернути повністю святиню протягом двох років, однак незважаючи на сотні листів, скерованих до різних керівників та інстанцій, історична несправедливість досі не виправлена.

ДУШПАСТИРСЬКІ ОГОЛОШЕННЯ НА XV НЕДІЛЮ ЗВИЧАЙНОГО ПЕРІОДУ16 – 23 липня 2017

СЬОГОДНІ ogolosh
Урочистість Пресвятої Діви Марії Бердичівської - головної покровительки Київсько - Житомирської дієцезії.  
Сестра Галина святкує 25 років чернечих обітниць і 28 років чернечого життя. Урочиста Служба Божа з відновленням...
Детальніше...

Розклад Святих Мес

НЕДІЛЯ

  8:45 - українською

10:00 - українською

11:00 - en espanol

11:45 - po polsku

13:15 - українською

18:00 - українською

Понеділок

18:30 - українською



Вівторок

  7:00 - українською

18:30 - українською



Середа

  7:00 - українською



Четвер

  7:00 - українською

18:30 - latina



П'ятниця

  7:00 - українською

18:30 - українською



Субота

  7:00 - українською



Голос Папи

 

omi.org.ua

ewtn

Radio Marya